Тоді я не розумів, для кого писав Андреа, а тепер, знемагаючи в пітьмі цього льоху, з головою, яснішою, ніж голова дона Ізидро Пароді, тепер я це знаю. Мені сказав це Совпс, мій в'язничний товариш, колишній португальський тамплієр: Андреа писав лицарський роман для одного іспанця, який тим часом нидів у іншій в'язниці. Не знаю навіщо, але це було потрібне підлому Беконові, який хотів увійти до історії як таємничий автор пригод лицаря з Ламанчі, й він попрохав Андреа тайкома написати твір за справжнього, прихованого автора, яким він згодом себе видасть, аби мати змогу насолоджуватись у тіні (але чому, навіщо?) тріумфом іншого.
Але я відхиляюсь від теми, мені холодно у цьому льоху, і в мене болить великий палець. Я відшліфовую, при кволому світлі гаснучої лампадки, останні твори, які перейдуть до історії під іменем Вільяма.
* * *
Доктор Ді помер, бурмочучи: "Світла, більше світла" і вимагаючи шпички до зубів. Тоді він сказав: "Qualis Artifex Реrео!" Його звелів убити Бекон. До того, як королева померла, позбавлена розуму й серця, Веруламові якось пощастило її спокусити. Риси обличчя королеви змінилися, вона схудла на кістку. їжа її звелася до невеличкого кусня білого хліба та супу з цикорію. Вона тримала при собі шпагу, і в хвилини гніву несамовито стромляла її у завіси та адамашки, що вкривали стіни її пристановища. (А якби за ними хтось був, хтось підслуховував? Або щур, щур? Добра, ідея, старий Келлі, треба її запам'ятати.) Коли стара дійшла до такого стану, Беконові легко було,припавши їй до колін, укритих баранячою шкурою, примусити повірити, ніби він — Вільям, її байстрюк — адже вона вже була сліпа. Золоте Руно! Подейкували, ніби він заміряється на трон, але я знав, що йому потрібне щось зовсім інше, керівництво Планом. Саме тоді він став віконтом Сент-Альбаном. І, почуваючи себе на коні, усунув Ді.
* * *
Королева померла, хай живе король... Тепер уже я був незручний свідок. Він затяг мене в засідку одного вечора, коли Смаглява Леді нарешті могла б стати моєю: вона танцювала, обіймаючи мене, піддавшись дії трав, здатних викликати видива, вона, вічна Софія, зі своїм зморшкуватим обличчям старої кози... Він увійшов із гуртом збройних людей, наказав прикрити мені очі хустинкою, і я враз зрозумів — вітріол! І як сміялася Вона, як сміялась ти, Pin Ball Lady — oh, maiden virtue rudely strumpeted, oh gilded honor shamefully misplac'd! — а тим часом він торкався тебе своїми хижими руками, ти ж називала його Симоном і цілувала його лиховісний шрам...
У Вежу, у Вежу, реготав Верулам. І відтоді тут я й нидію, з цим покидьком людським, що називає себе Совпсом, а тюремники знають мене лише як Конопляного Джіма. Я глибоко, ревно вивчав філософію, юриспруденцію та медицину і, на жаль, також богослів'я. І ось я тут, бідолашний божевілець, і знаю я стільки ж, скільки знав раніше.
* * *
Я спостерігав з бійниці за королівськими зашлюбинами, пильнуючи лицарів із червоним хрестом, які гарцювали на конях під звук сурм. Я мав бути там і грати на сурмі, Чечилія це знала, у мене знов відібрали нагороду, приз. На сурмі грав Вільям. Я ж у тіні писав для нього.
— Я навчу тебе, як помститися, — пошепки сказав мені Совпс, і того дня він відкрив, хто він насправді, — абат-бонапартист, уже багато століть тому похований у цьому льосі.
— Ти вийдеш звідси? — запитав я його.
— If... — почав відповідати він. Відтак замовк. Стукаючи ложкою по стіні, за допомогою таємничої абетки, одержаної ним, за його словами, від Тритемія, він почав передавати повідомлення в'язневі, який сидів у сусідній камері, графові Монсальвату.
* * *
Проминули роки. Совпс не перестає невтомно стукати по стіні. Тепер я знаю, до кого і з якою метою. Його звати Ноффо Деї. Цей Деї (якими таємничими чарами Деї та Ді звучать так подібно? Хто виказав тамплієрів?), навчений Совпсом, виказав Бекона. Що він таке сказав, я не знаю, але кілька днів тому Верулама кинули до в'язниці. Його звинуватили у содомії, адже, мовляв (тремчу на саму думку, що це правда), ти, Смаглява Леді, Чорна Діво друїдів і тамплієрів, була не ким іншим, є не ким іншим, як вічним андрогіном, який вийшов з мудрих рук — чиїх, чиїх же? Тепер, тепер я вже знаю, з рук твого полюбовника, графа Сен-Жермена! А хто ж такий Сен-Жермен, якщо не той самий Бекон (чого тільки не знає Совпс, цей похмурий тамплієр, який прожив не одне життя...)?
Верулам вийшов із в'язниці і за допомогою магічного мистецтва повернув собі прихильність монарха. Тепер, розповідає мені Вільям, він проводить ночі на Темзі, у Pilad's Pub, граючи з тою дивною машиною, що її збудував для нього якийсь італієць з-під Неаполя, згодом спалений так жахливо в Римі за його наказом. Перед тим Верулам заманив його до Лондона, аби видурити в нього його таємницю, астральну машину, пожирачку божевільних сфер, що мчать безконечними універсальними світами поміж янгольських спалахів. Даючи корпусові машини непристойні поштовхи лобком, наче тріумфуючий звір, і наслідуючи перипетії небесних тіл у царстві Деканів, щоб зрозуміти останні таємниці їхнього величного заснування та саму таємницю Нової Атлантида, він назвав її Gottlieb's , пародіюючи святу мову маніфестів, приписуваних Андреа... Ох! вигукую я, надзвичайно ясно все усвідомлюючи, але запізно й намарне, а тим часом аж видно, як пульсує моє серце під мереживом корсета: ось чому він забрав у мене сурму, амулет, талісман, космічне закляття, яке давало владу над демонами. Що ж він таке замишляє у своєму Домі Соломона? Занадто пізно, повторюю я собі, йому вже дано завелику владу.
* * *
Подейкують, нібито Бекон помер. Совпс запевняє мене, що це неправда. Ніхто не бачив його трупа. Він живе під фальшивим ім'ям у ландграфа Гессе, уже втаємничений у найбільші містерії, а отже безсмертний, готовий продовжувати свою похмуру битву за тріумф Плану, здійснюваного в його ім'я і під його проводом.
Після цієї вдаваної смерті мене прийшов відвідати Вільям зі своєю лицемірною посмішечкою, яку грати не приховали від мене. Він запитав, навіщо у сонет 111 я вставив якогось Фарбаря, він зацитував мені: То What It Works in, Like the Dyer's Hand... — На пальцях фарбаря сліди від фарб — Слід мого фаху на моїй натурі...