* * *
Мені боляче, що я більш не побачу Лії і дитинки — моєї Речі, мого Джуліо, мого Філософського Каменя. Але камені здатні вижити й самі. Може, саме зараз він переживає свою Нагоду. Він знайшов м'ячика, мурашку, травинку і побачив у них рай і безодню. Але він теж усвідомить це запізно. Він буде слухняний, і нехай буде так, нехай переживе свій день так, у самотності.
Хай йому біс. Все одно боляче. Та дарма, коли я помру, все минеться.
* * *
Зараз пізня ніч, я виїхав із Парижа сьогодні вранці, залишивши за собою забагато слідів. Вони зуміють відгадати, де я. Ось-ось Вони надійдуть. Я хотів би записати все, про що думав, починаючи від сьогоднішнього пообіддя і дотепер. Але навіть прочитавши це, Вони виснують ще одну похмуру теорію і змарнують цілу вічність, намагаючись розшифрувати таємне послання, яке нібито криється за моєю історією. Це неможливо, скажуть вони, він уперто запевняє, що з нами лише грали в піжмурки. Ні, може, він цього не усвідомлює, але Сутність надсилає нам послання навіть через забуття.
Байдуже, напишу я це чи ні. Вони однаково шукатимуть прихованого сенсу навіть у моїй мовчанці. Така вже їхня природа. Вони сліпі перед одкровенням. Малхут є Малхут, і край.
Та спробуй-но їм це сказати. У них немає віри.
* * *
Тож мені найкраще залишитися тут, чекати і дивитися на пагорб.
* * *
Він прегарний.
ВСЕСВІТ. — 1998. — №№ 8, 9, 10, 11, 12.
ПРОКОПОВИЧ Мар'яна, переклад з італійської, 1998.