— Ану не чіпай дитини, він сирота! — гримнула на нього Кетрін, а побачивши, що він ухопив мене поперек тулуба, гукнула мені: — В пахвину, Колліне, копни його добряче в пахвину!
Що я й зробив. Обличчя Здоровила Едді враз сквасилося, мов кисле молоко. До мене порвався був Джек Мілл (той самий, котрого через рік випадково замкнули в холодильній камері, і він замерз там на смерть, та й по заслузі), але я стрімголов помчав через луку й заховався серед найвищої трави. Здається, вони й не пробували переслідувати мене, бо мали задосить клопоту і з самою Кетрін: вона відбивалася без упину, а я стежив за нею очима, і мене аж млість брала від того, що я нічим не можу їй допомогти. Нарешті вони зникли з очей за пагорбом, де починалося кладовище.
Над моєю головою з гучним карканням пролетіли назустріч одна одній дві ворони, тоді повернули назад, виписавши в небі два хрести,— немовби віщували лихо. Я поповз був до лісу, коли раптом почув зовсім близько, як чиїсь важкі черевики розтинають високу траву. То був шериф, а з ним ще один чоловік на ім'я Вілл Гарріс, височенний і до того ж кремезний, як буйвіл. Колись давно тому Віллові Гаррісу вчепився в горлянку скажений собака, і в нього на все життя залишилися страшні шрами, але ще страшніший був його спотворений голос: тонкий і пронизливий, наче в ліліпута. Вони пройшли так близько від мене, що я вільно міг би розв'язати шнурки на Віллових черевиках. Він щось розказував шерифові, і його писклявий голосочок підскочив до крику на іменах Морріса Рітца та Віріни. В чому там річ, я до ладу не второпав, але щось таке сталося через Морріса Рітца, і Віріна послала Вілла, щоб той привів шерифа назад.
— Чого вона, в біса, хоче, та стара? Цілого війська, чи що? — мовив шериф.
Коли вони зникли з очей, я підхопився й побіг до лісу. Недалеко від нашого дерева я сховався за віялами папороті, подумавши, що десь тут і досі може тинятися котрийсь із шерифових помічників. Та навколо не було ні душі, тільки якась пташка виспівувала серед листя. Нікого не було і в хатині на дереві: примарно-димчасті сонячні промені висвітлювали порожнечу. Вкрай розгублений, я підійшов до дерева, прихилився головою до його стовбура, і мені знову привиділась ота плавуча хатина: тріпотить на мотузці білизна, цвіте герань на вікнах, і річка котить свої хвилі, несучи нас у відкрите море, в широкий світ.
— Колліне! — Моє ім'я впало просто з неба.— Це ти там? Ти що — плачеш?
То була Доллі. Вона гукнула мене звідкись, куди не сягав мій погляд, і, тільки піднявшись до середини дерева, я побачив високо вгорі її майже дитячий черевик.
— Обережно, хлопче,— мовив суддя, що був десь там з нею.— Не струси нас звідси.
І справді, вони сиділи на самісінькій верхівці дерева, немов чайки на корабельній щоглі. Згодом Доллі казала: звідти такий чарівний краєвид, аж її жаль узяв, що вона ніколи не забиралась туди раніш. Виявилося, що суддя вчасно помітив шерифа та його помічників, і вони обоє встигли сховатися в тій високості.
— Зачекай, ми вже ідем,— сказала Доллі і, тримаючись за руку судді, спустилася вниз — ну чисто як високородію дама пишними сходами.
Ми поцілувались, і, не відпускаючи мене від себе, вона промовила:
— А Кетрін... вона ж пішла шукати тебе. Ми не знали, де ти подівся, і я так боялася, і я...— Тремтіння її рук перейшло в мої. Вона була мов злякана мала тварина, кроленя, якого щойно визволили з пастки.
Суддя знічено поглядав на нас, не знаючи, куди подіти руки, і, як видно, почував себе зайвим. Можливо, вважав, що не виправдав наших сподівань і не вберіг Кетрін від біди. Але як подумати, то що він міг вдіяти? Ну, кинувся б їй на допомогу — і його самого враз схопили б, ото й тільки. Вони ж бо не гратися сюди прийшли, шериф, Здоровило Едді та всі інші. А коли хтось і винний в усьому, то це я. Якби Кетрін не подалася шукати мене, вони б нізащо її не схопили.
Я почав розповідати про те, що сталося на луці. Але Доллі не хотіла нічого чути. Неначе відганяючи від себе моторошне привиддя, вона відкинула свою вуальку.
— От хочу повірити, що Кетрін немає з нами, і не можу. А якби повірила, то побігла б її шукати. Хочу повірити, що все це накоїла Віріна, і теж не можу. Колліне, як по-твоєму: чи правда, що цей світ такий лихий? Ще вчора він видавався мені зовсім іншим.
Суддя пильно зазирнув мені просто у вічі: певно, хотів підказати відповідь. Але я й сам знав її. Особистий світ кожної людини в основі своїй добрий, він не може бути ницим, хоч би які пристрасті в ньому нуртували. А сама Доллі, живучи в отому своєму світі, що його ділила лише з Кетрін та мною, сягнула такої шляхетності, що просто не відчувала, які лихі вітри бурхають скрізь навколо неї.
— Ні, Доллі, світ зовсім не такий лихий.
Вона провела рукою по чолу.
— А коли так, то Кетрін ось-ось покажеться отам на стежці. Вона не знайшла ні тебе, ні Райлі, але неодмінно повернеться сюди.
— До речі,— мовив суддя,— а де ж Райлі?
Він побіг сюди попереду мене, і більше я його не бачив.
Воднораз пойняті тривогою, ми з суддею підхопились і почали гукати Райлі. Наші голоси поволі линули ген по лісу, але знов і знов поверталися до нас ні з чим. Я здогадався, що сталось: Райлі впав у покинутий індіанський колодязь,— таких випадків я міг би навести вам безліч. Та тільки-но я хотів був висловити свій здогад, як суддя раптом приклав палець до уст. Певно, він мав слух не гірший, ніж у собаки, бо я не чув ані звуку. Проте він не помилився: стежкою справді хтось ішов. Виявилося, що то Мод Райорден і старша з двох сестер Райлі, ота-от розумниця Елізабет. Вони були нерозлучні подруги й ходили в однакових білих светрах. Елізабет несла футляр зі скрипкою.
— Слухай, Елізабет,— мовив суддя, і дівчата злякано здригнулися, бо й досі не помітили нас.— Скажи мені, голубонько, ти не бачила свого брата?
Мод отямилася перша й відповіла за подругу.
— Аякже, бачили,— з притиском сказала вона.— Я проводжала Елізабет додому, після уроку, коли Райлі промчав своєю машиною. Гнав не менш як під дев'яносто миль на годину, мало на нас не наїхав. Тобі слід серйозно поговорити з ним, Елізабет... Так от, він попросив нас піти сюди й переказати вам, щоб ви не турбувались, а він вам потім сам усе пояснить. А вже що "усе", то я не знаю.