— Та сунься ти сюди, впертюх. Тобі ж так само холодно, як і всім,— мовила Кетрін, показуючи йому, щоб притулився до її правого боку так, як я до лівого. Але йому цього, як видно, не хотілося: чи то помітив, що дух від неї гіркий, чи, може, не хотів здатися слиньком. Тоді я сказав:
— Присувайся, Райлі. Біля Кетрін тепло й затишно, краще, ніж під ковдрою.
Ще трохи повагавшись, Райлі зрештою приєднався до нас. Запала тиша, така тривала, аж я подумав був, що всі уже поснули. Та раптом відчув, як Кетрін уся зіщулилась.
— Я оце тільки тепер збагнула, хто написав мені того листа. Ніякий то не Білл, а вона, ота-от, ось хто. І це така сама правда, як те, що мене звуть Кетрін Крік. Підкупила якогось чорнопикого з Майямі, щоб одіслав листа, і думала собі, що я так одразу туди й дремену, і не буде більш про мене ні слуху ні духу.
Доллі сонно проказала:
— Цить, цить, заплющ очі. Нам нема чого боятися. З нами чоловіки, вони охороняють нас.
Гойднулася гілка, і нас освітив місяць. Я побачив, як суддя узяв Доллі за руку. То було останнє, що я побачив.
Розділ четвертий
Райлі прокинувся перший і збудив мене. Ген на обрії в світлі ще не видимого сонця поволі згасали три вранішні зірки; на листі сріблилася рясна роса; стрімкий ключ дроздів шугнув у небо назустріч сяйву нового дня. Райлі поманив мене за собою, і ми мовчки зіслизнули з дерева. Нас не почула ні Кетрін, гучно хропучи вві сні, ані Доллі з суддею, що спали, притулившись щоками одне до одного, наче двійко дітлахів, загублених у дрімучому лісі, де володарює лиха чаклунка.
Ми рушили до річки. Райлі ішов попереду. Холоші його полотняних штанів шурхотіли, тручись одна об одну. Раз у раз він спинявся й потягувався, неначе перед тим довго їхав у поїзді. Дорогою ми натрапили на великий мурашник, де вже заклопотано снували руді мурахи. Райлі розстебнув штани й почав поливати комах. Як на мене, то було не дуже смішно, але я й собі засміявся, щоб підтримати йому компанію. Та коли він раптом повернувся і напудив мені на черевик, я, звісно, образився. Виходило так, що він анітрохи не поважає мене. І я спитав, навіщо він таке зробив.
— А ти не розумієш жартів? — озвався він і міцно обхопив мене рукою за плечі.
Якби можна було визначати час таких подій, то я б сказав, що саме від цього моменту ми з Райлі Гендерсоном заприятелювали; принаймні саме тоді у нього виникло до мене приязне почуття, а моє почуття до нього ще дужче зміцніло у відповідь.
Простуючи через зарості рудого вересу під рудими кронами дерев, ми зайшли далеко в ліс, а тоді спустилися до річки. По зеленій повільній воді пливло листя, схоже на червоні долоні з розчепіреними пальцями. Кінець затонулої колоди витикався з води, мов голова якогось річкового звіра. Ми подалися берегом до старої плавучої хатини, де була чистіша вода. Барка стояла, трохи перехилившись на корму; грубий шар прілого листя та мулу вкривав дах і палубу, наче густа іржа. Але всередині, на мій превеликий подив, хатина мала цілком обжитий вигляд: скрізь були розкидані пригодницькі журнали, на столику стояла гасова лампа й чималий ряд порожніх пивних бляшанок, на койці впадали в око ковдра та подушка, а на подушці — рожеві сліди губної помади. В першу мить я збагнув лиш одне: тут чиясь схованка,— а вже потім з усмішки, що розпливлася на простодушному обличчі Райлі, зрозумів, чия саме.
— А до того ж,— мовив він,— з борту й рибку половити можна. Тільки нікому ні слова.
Я в захваті перехрестився, даючи зарік мовчання.
Поки ми роздягались, мені привиділося щось наче сон. Ніби та барка пливе річкою, а на ній — ми, всі п'ятеро; на шворці, мов вітрила, тріпотить наша білизна, в кухні печеться кокосовий кекс, на вікнах цвіте герань, і ми пливемо всі разом, поминаючи річку за річкою і споглядаючи все нові й нові краєвиди.
Останні рештки літнього тепла трохи зігріли сонце, що викочувалося з-за обрію, але вода була така холодна, що я, ледь занурившись, зацокотів зубами, вкрився сиротами й миттю вискочив назад на палубу. Там і стояв, спостерігаючи, як Райлі, байдужісінький до холоду, плаває собі від берега до берега. На обмілині був острівець очерету, тремтливі стебла якого скидалися на журавлині ноги, і Райлі побрів між ними, нишпорячи очима у воді. Потім махнув мені рукою. Хоч як було страшно знову лізти в холоднющу воду, проте я переборов себе й поплив до нього. Вода в очеретах була прозора й розтікалася на кілька рукавів завглибшки до коліна — над одним з них і спинився Райлі. У тій довгій вузькій ковбані, наче в пастці, сонно лежав великий вугільно-чорний сом. Напруживши пальці так, що вони стали тверді, як зубці вилок, ми обхопили його з обох боків. Риба шарпнулась назад і опинилась у мене в руках. Її гострі, мов бритва, вуса розпанахали мені долоню, але в мене вистачило глузду не упустити її — і хвалити бога, бо то була єдина риба, яку я зловив у житті. Багато хто не вірить, коли я розказую, що зловив сома голіруч, то я кажу їм — гаразд, спитайте Райлі Гендерсона. Потім ми просилили їй крізь зябра лозину й, тримаючи її над водою, попливли назад до барки. Райлі сказав, що зроду ще не бачив такого гладкого сома; мовляв, треба однести його до нашого дерева, а що суддя вихвалявся, який він мастак смажити сомів, то нехай і зготує його до сніданку. Та все обернулося так, що тієї риби нікому не випало покуштувати.
Тим часом у нашому домі на дереві діялися жахливі речі. Поки нас не було, знову заявився шериф Кендл у супроводі помічників і з ордером, на арешт. А ми з Райлі, й гадки про те не маючи, ліниво брели собі понад річкою, збиваючи ногами поганки й час від часу зупиняючись пошпурляти по воді камінці.
*
Ми були ще далеченько, коли до нас долинули збуджені голоси: вони розлягалися по лісу, мов удари сокири. Я почув крик Кетрін, навіть не крик, а ревіння. Від того звуку ноги в мене зробилися наче ватяні, і я враз відстав од Райлі, а він підхопив з землі ломаку й чимдуж побіг туди. Я поткнувся в один бік, метнувся в другий, потім повернув не туди, куди треба, і врешті опинився на краю луки. Отам я й побачив Кетрін.
Плаття на ній було роздерте спереду аж до низу, і вона була однаково що гола. А Рей Олівер, Джек Мілл і Здоровило Едді Стовер, троє дорослих чоловіків, шерифові приятелі, волочили її по траві й лупцювали куди втрапить. Як мені хотілося вбити їх тут-таки на місці! Та й Кетрін силкувалась як могла, проте їй ніяк не випадало цього зробити, хоч вона щосили буцала їх головою і штурхала ліктями. Здоровило Едді Стовер народився байстрюком, тож був, сказати б, законним покидьком, а от інші двоє стали покидьками з власного почину. Саме Здоровило Едді й кинувся до мене, але я щосили ляснув його по пиці своїм сомом.