Раніше ми з Мод і Елізабет училися в одному класі, але потім вони перескочили через клас і в червні того року закінчили школу. З них двох я ближче знав Мод, бо влітку ходив до її матері навчатися грати на піаніно. Батько Мод давав уроки гри на скрипці, і Елізабет Гендерсон була однією з його учениць. Та й сама Мод чудово грала на скрипці: якраз за тиждень перед тим я прочитав у місцевій газеті, що її запросили виступити по радіо в Бірмінгемі, і щиро зрадів за неї. Райордени були приємні люди — веселі, приязні до інших. І на ті уроки місіс Райорден мене вабило не так бажання навчитися грати на піаніно, як вона сама — її пишна білява врода, ті щирі й розумні розмови, що їх ми вели, сидячи перед блискучим інструментом, від якого пахло лаком і дбайливістю. Та особливо вабили мене ті хвилини після уроку, коли Мод кликала мене випити з нею лимонаду на затіненій задній веранді. Вона була худенька вразлива дівчина з кирпатим носиком і малесенькими вушками, що успадкувала від батька чорні ірландські очі, а від матері — платинове волосся, бліде, мов світанок; і нічим не скидалася на свою найближчу подругу — сентиментальну й заглиблену в себе Елізабет. Не знаю, про що вони розмовляли між собою,— може, про книжки та про музику,— а зі мною Мод залюбки говорила про хлопців, про побачення, переказувала почуті в аптеці плітки. Ну чи не жахливо, мовляв, з якими безпутними дівчатами водиться Райлі Гендерсон? Їй так жаль бідолашну Елізабет. І все ж таки, як на неї, Елізабет просто молодець, не вішає носа... Не треба було мати геніальних здібностей, аби зрозуміти, що Мод тільки й думає про Райлі, а проте був час, коли я уявив собі, ніби сам закохався в неї. Вдома я стільки говорив про неї, що Кетрін нарешті не витримала:
— Ой, годі вже про ту Мод Райорден! Та там же самі кістки — щипнути нема за що. Треба бути несповна розуму, щоб накинути на неї оком.
Одного разу я влаштував Мод колосальний вечір: власними руками зробив букетик із запашного горошку й подарував їй, тоді повів її до Філового кафе й замовив біфштекси по-канзаськи, а після того ми пішли на танці в готель "Лола". Та коли я спробував поцілувати її на прощання, вона повелася так, ніби нічого такого й не сподівалась.
— Ні, ні, Колліне, це зовсім не обов'язково, хоч ти й молодець, що запросив мене погуляти.
Самі розумієте, яким дурнем я себе почував, але не став робити з цього трагедії, і в наших взаєминах майже нічого не змінилось. Та ось одного дня після уроку місіс Райорден не дала мені звичайного домашнього завдання, а замість того лагідно сказала, що вважає за краще припинити наші заняття.
— Ми всі дуже любимо тебе, Колліне, і зайве навіть казати, що завжди раді тебе бачити в нашому домі. Але як по щирості, голубе, то ти не маєш ніяких здібностей до музики. Таке трапляється, і я гадаю, що нечесно було б нам обом удавати й далі, ніби це не так.
Вона мала рацію, і все-таки моє самолюбство було вражене, і я ніяк не міг позбутися відчуття, що мене просто витурили; на саму згадку про Райорденів мене поймала гіркота, але поступово я викинув їх геть з думок — на це пішло не більше часу, ніж на те, щоб забути оті кілька мелодійок, які так тяжко мені далися. Попервах Мод іноді спиняла мене після школи й запрошувала зайти до них, але я під тим чи іншим приводом щораз відмовлявся; до того ж уже настала зима, і я волів сидіти в нашій кухні з Доллі й Кетрін.
Пригадую, Кетрін усе допитувалась:
— А чого ж це ти більш ніколи не говориш про Мод Райорден?
На що я відказував: не говорю, та й годі.
Говорити я про неї не говорив, а от що думав — то напевне. В усякому разі, коли я побачив її оце тепер під нашим деревом, то в мене аж у грудях защеміло від того давнього почуття. Я вперше спробував оцінити наші обставини з погляду здорового глузду: чи не виглядаємо ми всі,— Доллі, суддя, я,— посміховиськом в очах Мод і Елізабет? Я міг покластися на їхній присуд, бо вони були одних літ зі мною. Але обидві тримались так, наче ми зустрілися десь на вулиці чи в аптеці.
Суддя спитав:
— Мод, як почуває себе твій тато? Я чув, йому нібито нездужалось.
— Та ні, йому нема чого нарікати на здоров'я. Ви ж знаєте, чоловіки завжди вишукують собі якісь недуги. А ви як себе почуваєте, сер?
— Дуже жаль,— мовив суддя, думаючи про щось інше.— Привітай од мене тата і скажи, що я бажаю йому швидше одужати.
Мод не заперечувала:
— Гаразд, сер, дякую. Я певна, що його потішить ваша увага.
Притримуючи зборки на спідниці, вона сіла на мох і силоміць посадовила біля себе Елізабет. Ніхто не називав Елізабет пестливим ім'ям. Ви могли почати говорити їй Бетті, але за тиждень вона знов ставала Елізабет — отака вже вона була. Млява, неначе вся без кісток, вона мала гладко зачесані чорні коси й незворушне, а часом і суворе, мов на іконі, обличчя. В емальовому медальйоні, що його вона носила на стрункій шиї, схожій на стеблину лілеї, Елізабет зберігала мініатюрний портрет свого батька місіонера.
— Поглянь, Елізабет, як личить міс Доллі її капелюшок, правда ж? Оксамитовий, з вуалькою.
Доллі підвелась, торкнулася рукою голови.
— Взагалі я не ношу капелюшків. Це ми зібралися подорожувати...
— Ми чули, що ви пішли з дому,— сказала Мод, а тоді щиро призналася: — Як по правді, то всі в містечку тільки про це й говорять, скажи, Елізабет?
Елізабет байдужно кивнула головою.
— Боже мій, а які дивовижні речі ми чули! Я ось про що: ідучи сюди, ми зустріли Геса Хема, то він казав, ніби оту кольорову жінку, Кетрін Крук (так її звуть?), заарештували за те, що вона торохнула місіс Бастер глечиком по голові.
Із завмиранням у голосі Доллі промовила.
— Кетрін... до цього непричетна.
— То, певно, хтось інший її торохнув,— не вгавала Мод.— Сьогодні вранці ми самі бачили місіс Бастер на пошті, і вона всім показувала гулю на голові. Гуля таки чимала і з вигляду наче справжня, скажи, Елізабет? — Елізабет позіхнула.— А хто її наставив, мені байдуже, хоч як на мене, то за це варто б дати медаль.
— Ні,— зітхнула Доллі,— так чинити не можна, цього не повинно було статися. Нам усім ще доведеться гірко пошкодувати.
Нарешті Мод звернула увагу й на мене.