З холодним серцем

Труман Капоте

З холодним серцем.

Правдива історія одного вбивства та його наслідків

*

*

Братове люди, сущі після нас,

Не майте проти нас у серці зла.

Вам бог сторицею віддасть.

Як зглянетесь на нас на бідолах.

Франсуа Війон.

"Балада повішених"

Частина перша

Останні, що бачили їх живих

Містечко Голкомб лежить серед широких ланів Західного Канзасу, у відлюдній місцевості, про яку інші канзасці кажуть: "Ген там". Розпростерті миль за сімдесят на схід від кордону з Колорадо, околиці містечка, з їх ясно-голубим небом та прозорим, наче в пустелі, повітрям, скидаються більше на Далекий Захід, аніж на Середній. Тамтешній люд трохи гугнявить, як то властиво західним скотарям, а чоловіки ходять переважно у вузьких джинсах, крислатих стетсонівських капелюхах та гостроносих чоботах на високих підборах. Довкола — пласка рівнина, безмежний, аж страхітливий простір, і подорожній ще оддалік, задовго перед тим як під'їде, бачить табуни коней, череди худоби на пасовиськах і високі білі елеватори, своїми витонченими обрисами подібні до старогрецьких храмів.

Голкомб також видно з великої віддалі. Правда, дивитися там особливо нема на що — це просто безладне скупчення будівель, розділене посередині залізничною колією на Санта-Фе, невеличке, абияк стулене селище, що на півдні прилягає до рудої смуги річки Арканзасу, на півночі — до автостради № 50, а на сході й заході — до прерій та ланів пшениці. Після дощу або коли розтане сніг, грубезний шар пилюги, що звичайно вкриває безіменні, немощені й сірі вулиці Голкомба, перетворюється на непролазне болото. Край містечка стоїть занедбана поштукатурена будівля зі світляним написом на даху: "Дансинг", але танців там давно не буває, і напис той уже кілька років не світиться. По сусідству стоїть ще один будинок з нерозбірливим написом — облізлі золоті літери на брудній шибі сповіщають: "Голкомбський банк". Банк припинив своє існування ще 1933 року, і там, де колись клацали рахівниці, тепер мешкають люди. То один із двох "багатоквартирних" будинків містечка. Другий — ветхий окремий дім, що його звуть "учительським", бо там мешкають майже всі викладачі місцевої школи. А здебільшого будинки в Голкомбі одноповерхові, дерев'яні, з ганками при чільній стіні.

Біля залізничної станції в напіврозваленій будівлі порядкує поштмейстерка — кощава жінка в шкіряній куртці, грубих бавовняних штанях і ковбойських чоботах. Та й сама станція, з її облупленими брудно-жовтими стінами, має доволі жалюгідний вигляд. Залізницею щодня проходять "Шеф", "Супер-шеф", "Капітан", але ці експреси в Голкомбі не зупиняються. Не зупиняються там і пасажирські поїзди лише подеколи вантажні.

На автостраді — дві бензоколонки. Одна з них має ще й убогу бакалійну крамничку, друга — кафе, так зване "Гартменове кафе", де місіс Гартмен, дружина господаря, подає сандвічі, каву, прохолодні напої і легке триградусне пиво (у Голкомбі, як і в цілому штаті Канзас,— "сухий закон").

Оце, власне, і все. Треба ще тільки згадати про Голкомбську школу. Самий її вигляд виказує те, чого не видно з інших прикмет містечка: що батьки, які посилають своїх дітей до цієї модерної, добре вкомплектованої викладачами "об'єднаної" школи (вона має всі класи, від підготовчих до старших, і кілька спеціальних автобусів щоранку привозять туди щось із три з половиною сотні учнів з околиці в шістнадцять миль),— що батьки ті — люди цілком заможні. Більшість із них — фермери, які ведуть походження від різного люду — від німців, ірландців, норвежців, мексіканців, японців. Вони розводять велику рогату худобу та овець, вирощують пшеницю, конюшину, цукровий буряк. Фермери завжди чимось ризикують, але в Західному Канзасі вони мають усі підстави вважати себе "природженими гравцями", бо опади там мізерні (середня річна норма — вісімнадцять дюймів), і їм доводиться повсякчас клопотатися проблемами зрошення. Проте останні сім років були доволі сприятливі, і фермери в окрузі Фінні, до якої належить і Голкомб, мали добрі врожаї. Прибуток давало не лише сільське господарство, а й експлуатація багатющих покладів природного газу, отож усе те проявилось і в новій школі, і в гарному вмеблюванні фермерських будинків, і у величезних елеваторах.

До одного листопадового ранку 1959 року мало хто з американців, навіть і в самому Канзасі, чув про Голкомб. Драматичні, надзвичайні події поминали його, так само як і течія річки, як машини на автостраді й жовті поїзди, що мчать залізницею на Санта-Фе. Та жителі містечка, числом двісті сімдесят, на те не нарікали, цілком задоволені своїм звичним життям,— вони собі працювали, ходили на полювання, дивилися телевізор, відвідували шкільні вечори, репетиції хору, збори в місцевому клубі. Але тієї листопадової неділі, десь над ранок, нічну тишу Голкомба, звичайно порушувану тільки пронизливим квилінням койотів, сухим шелестом перекотиполя та віддаленими паровозними гудками, раптово розітнули чужі звуки. Жодна жива душа в містечку не почула їх тоді — отих чотирьох рушничних пострілів, які в остаточному наслідку вкоротили шість людських життів. Та після того тамтешнім жителям, що раніше мало остерігались одне одного й рідко замикали двері своїх осель, стали знову й знову вчуватися ті моторошні виляски, і між ними зайнявся вогонь взаємної недовіри, та такий, що навіть давні й добрі сусіди почали позирати одне на одного з глухою неприязню, мов на якихось чужинців.

*

Господареві ферми "Долина", Герберту Вільяму Клаттеру, було сорок вісім років, і, як показав недавній медичний огляд для страхування життя, здоров'я він мав чудове. Хоч містер Клаттер носив окуляри й не вирізнявся високим зростом не більш як п'ять футів десять дюймів,— проте постать його мимоволі впадала в око. Він мав широкі плечі, зовсім іще темну чуприну; його різко окреслене вольове обличчя зберігало здоровий, свіжий колір; зуби в нього були всі цілі й такі міцні, що він легко розгризав ними волоські горіхи. Важив він сто п'ятдесят чотири фунти — рівно стільки ж, як і того дня, коли закінчив Канзаський університет, де вчився на агронома.