— Згадай ще якісь...
— Уже згадав... Ось такі. Якщо журавлі у вирій летять високо — осінь буде довгою... Якщо листя на деревах довго не облітає вже й у холоди — чекаймо холодної і тривалої зими... Або ще така прикмета... Я сам кілька разів її перевіряв. Якщо дуб розпустить бруньки і листя раніше за ясена — літо буде вологим і прохолодним, а якщо ясен — теплим і сухим. Запам'ятав?
— Так. Тепер я теж придивлятимуся до всього і знатиму, чого чекати від природи і погоди.
— Але для цього треба бути дуже уважним.
— Можна наперед і про літо, і про зиму дізнатися?
— Можна. Але неуважна людина і не запримітить, як гасне ранкова зоря — швидко чи повільно, ніби жарина дотліває. А саме те згасання провіщає погоду. Якщо зоря швидко згасла — чекай холодів. Або ще таке. Ось часто ти бачиш узимку ворон?..
— Часто.
— Але, мабуть, не звертаєш уваги на те, як вони поводяться. Запам'ятай, якщо ворона ховає дзьоб під крило — буде мороз. Он які цікаві прикмети, хлопче.
Славко дивиться у притемнене вікно. За ним уже нічого не видно. Тільки чути, як дзвінко витанцьовує дощ на залізному даху, басовито гуде в ринві, тарабанить у шибки.
Вранці він прокинувся і довго не міг збагнути, що ж його здивувало. Блукав поглядом по хаті — все було на своїх місцях. Глянув на розчинене вікно, яке тягло в кімнату сонячні смуги, й аж тоді нарешті зрозумів: здивувала його тиша.
Вже не шелестів за вікном дощ, не стояли в хаті вологі сутінки.
Отже, прикмета сказала правду. Треба вивчати прикмети. Обов'язково. Це ж яким розумним він буде — завжди знатиме все наперед.
Славко вистрибнув з ліжка, пройшов у сіни, де завжди стояв густий запах висушених трав — їх нащось дідусь збирає.
Хутенько вмився і вигулькнув надвір.
Спокійне і чисте небо аж відливалось блакиттю. А на небі рівно світило чепурне сонце. Якби не калюжі, то важко було б і повірити: ще вчора над землею лютувала така нестримна злива, і Славкові вже навіть здавалося, що їй ніколи не буде кінця.
— Вже встав, звіздарю? — почув з глибини двору дідів голос.
— Встав! — одказав бадьоро.— Як добре, що вже немає дощу. Ти знаєш, діду, найкраще жити в селі... Та ще якби й дощів тут не було!
— Як же без дощів?! Без дощів не можна. Без них нічого не виросте. Невже ти цього не розумієш?
— Правда,— погоджується Славко. Як же це він забув, що без дощу не можна? — Я це пам'ятатиму, діду,— обіцяє дуже серйозно.— Завжди пам'ятатиму.
ЯСЯ
Вона з'явилася зовсім несподівано того ранку, коли Славко сидів на шовковиці за хатою і обмірковував, де ж найлегше познаходити зірки. Він почув, що бабуся гукає його. Неохоче зліз з дерева і пішов у двір.
Під яблунею на ослоні сиділи бабуся і незнайома тітка.
Тітка пригостила Славка цукерками, а бабуся сказала:
— Славку, познайомся з дівчинкою.
Хлопець озирнувся довкола, але ніякої дівчинки ніде не було.
— Де ж вона? — сполошилася тітка.— Щойно була тут і раптом кудись поділася. Треба весь час з неї ока не спускать. Ясю! Ясю! — загукала.
— Я тут! — почувся з городу тоненький голосок, а потім з гущавини кукурудзи виступила маленька дівчинка.
Подивилася на Славка і запитала:
— Ти хто? Ти тут живеш?
Славко аж розгубився спочатку, бо не сподівавсь, що дівчинка така смілива. Поводиться так, ніби не він тут господар, а вона.
— Живу,— відказав розгублено.
— А як тебе звати?
— Славко.
— А мене Яся.
— Яся,— повторив він.— Я ніколи не чув, щоб так було звати...
— Або ще Ярослава, от тільки всі називають мене Ясею.
— А, скорочено, значить,— сказав Славко.— Як я не здогадався?
— Ти, Славчику, повинен наглядати за Ясею — ти ж старший,— сказала бабуся.— І гратися з нею.
— Добре,— слухняно сказав Славко, але зітхнув, бо відразу зрозумів, що Яся заважатиме йому в пошуках зірок. Мабуть, ходитиме за ним скрізь, як тінь. І не займеться ж він при ній своєю таємничою справою. Якщо вона дізнається про те — всім роздзвонить. Дівчата не вміють берегти таємниць. Хм тільки з ляльками гратися. Зорі — це чоловіча справа. Дівчиськам вони ні до чого.
— Ти як граєшся? — запитала Яся.
"Почалося,— подумав Славко.— Розпитуй, розпитуй — я тобі не скажу..."
— Ніколи мені гратися,— відповів дуже серйозно.— Допомагаю по господарству. Скрізь потрібні чоловічі руки.
Яся з повагою подивилася на нього.
— Ти молодець — працьовитий.
Славко аж свиснув од здивування. Говорить — як доросла. Дуже добре прикидається. І навіщо ото з себе корчити таку серйозну? Ой, набереться він од неї клопоту — чує його серце!
— Давай гратимемося разом, коли ти закінчуватимеш усю свою роботу,— прохально сказала Яся.
— Я не знаю...— невпевнено почав Славко.— Роботи в мене так багато... Важко й устигати за день...
— Не наговорюй, Славчику,— з докором мовила бабуся.— Можна подумати, що тобі справді ніколи вгору глянути! Ось візьми і покажи Ясі село. Вона тільки вчора приїхала і ніколи тут не була, а ти ж уже все кругом знаєш... Добре?
— Добре,— мляво відказав Славко.— Покажу... Не знаю, чи Ясі буде щось там цікаве...
— Буде. Буде цікаве,— запевнила його Яся, але Славко тому зовсім не зрадів.
Ясі подобалося все: і сади, і ліс, і річка, і поля, і курява на шляху, і навіть сусідчина коза Хвеся зі скрипучим голосом та рідкою білою бородою.
Хвеся завжди припнута біля сусідських воріт і спокійно пасеться, доки не з'явиться хтось на вулиці. Забачивши когось, Хвеся починає мекати і смикати прикорня. Мабуть, їй дуже нудно самій, теж хочеться погуляти по селу. Щовечора сусідка бідкається: немає кози на місці. Скрізь шукає її. А Хвеся в той час або стоїть біля магазину, наче виглядає когось, або блукає понад річкою, мовби вибирає місце, де б їй скупатися.
Тітка Ярина знайде козу, тягне її за собою на налигачі додому і чита Хвесі нотації:
— Ні совісті, ні сорому в тебе нема — тобі тільки гульки в голові! Людські кози знають порядок, а ти не знаєш... Не встигнеш тебе припнуть, а ти вже задерла хвоста і повіялася... А мені шукай, тривожся за тебе!.. От поведу на базар і продам — знатимеш, як бути такою неслухняною... Точно продам!
Коза трохи послухає її, щось собі подумає, а потім недовірливо мека і сердито трясе білою бородою.
Славко щоліта приїздить у село і щоліта чує оті тітчині обіцяння продати Хвесю. І він теж розуміє, що то тільки залякування кози. Мабуть, і Хвеся давно здогадалася про те. Інакше б так не поводилася. Хоча вона загалом спокійна коза. До неї можна підійти, погодувать, почухати. Вона ніколи не наставить на вас роги, як це буває з іншими козами. Певно, всі Хвесині мандри і втечі пояснюються її дуже допитливою вдачею.