Славко обернувся і побачив сторожа, який мовчки спостерігав за ним. Сторож був зовсім не подібний на тих, яких показують у кіно — молодший набагато за його дідуся, без бороди й вусів. У нього й рушниці не було. Славко навіть не відразу зрозумів, що це — сторож.
— Що це ти, голубе, надумав тут криницю копати, чи як? — запитав сторож.
Славко мовчав, не знаючи, що б йому відповісти.
— Та в тебе, мабуть, язика немає? Чи ти його раптом проковтнув? Чи, може, в рот води набрав? — усе допитувався сторож.
"Доведеться щось йому казати,— подумав Славко.— Але ж не можу я вибовкати таємницю... Що б це таке придумати? Може, справді погодитися на криницю? Але ж брехати негарно. Краще вже мовчатиму..."
І Славко вперто мовчав. А сторож причепився, мов реп'ях до сорочки:
— Мовчиш, значить? А чому? Якщо злякався мене, то скажу тобі — не бійся... Хіба ж я такий страшний?
— Ні,— вимовив нарешті Славко.
— От і добре, заговорив, бо я вже подумав: чи ти, бува, не німий?
Сторож помовчав, а потім придивився до Славка уважніше.
— Щось я тебе наче не знаю... Чий ти?
Славко розповів йому, що він приїхав на літо з міста до діда й баби в село, тому сторож його і не знає.
Сторож тільки спочатку видався суворим. А зараз, коли Славко придивився до нього пильніше, то помітив, що він веселий і привітний дядечко, який дуже любить поговорити. Певно, йому ні з ким тут перекинутися словом, от і занудьгував.
— Вилазь із ями, будемо їсти кавуни,— сказав сторож.
— А можна? — несміливо перепитав Славко.
— Один раз можна,— усміхнувся дядько.— Та й гість же ти, виходить, у нас в селі...
Подав руку й витяг Славка з ями.
Тягнучи в руці лопату, Славко пішов за ним до куреня.
— Знаєш, як перевіряти, чи стиглий кавун? — спитав сторож.
— Ні.
— Береш отак кавуна і даєш йому щигля... А при тому слухаєш, як він обізветься. Дзвінкий звук — кавун ще зелений, а якщо кавун у відповідь обізветься басовито чи глухувато — так наче каже "бу-бу" — значить, стиглий, можна розрізати. Запам'ятав?
— Ага.
Сторож вибрав великого кавуна і вирізав з нього велику скибку Славкові.
— Їж. Якщо подужаєш — цілий кавун з'їж.
Славко придивився уважно до скибки і сказав:
— Схожа на місяць.
— Ти диви — і справді,— здивувався дядько.— А я щось і не помічав. Цікаво...
Кавун червоний, ніби полум'я, а з нього визирають чорні, як жуки, зернята.
— То що ж ти там копав? — знову запитує сторож.
— Розумієте, дядю, я б вам міг сказати, але це моя велика таємниця. Давайте я вам не казатиму, добре? — прохає Славко.
Сторожеві важко здолати свою цікавість. Але він змушує себе проковтнути її разом зі шматком кавуна. Нічого не вдієш, таємниця — це таємниця. Її треба поважати.
— Ти знаєш, були таємниці і в мене в дитинстві,— усміхається своїм спогадам.— Такі таємниці, які я теж нікому не розказував.
Славко здивовано глянув на нього.
— І у вас були таємниці?
— А як же без таємниць?
— Цікаво.
— Хочеш, розповім? — несподівано запитує дядько.
Славко якусь мить вагається.
— Не бійся, я не вимагатиму, щоб ти за це розповів свою таємницю.
— Хочу, звичайно, хочу.
— Так-от. Я в дитинстві скрізь шукав скарби.
— Скарби?
— Скарби. Я наслухався цікавих легенд — їх розповідали мені старі люди. Розповідали, що колись дуже-дуже давно тут жили і воювали з ворогами племена скіфів. Одбиті у ворога коштовні речі вони прикопували в землю, а потім, бувало, до них уже й не поверталися. Хто поліг у бою, хто забув про ті коштовності — отак вони і лишалися заховані глибоко в землю від людського ока. Саме їх я і шукав.
— А де ж ви шукали?
— У легендах сказано, де шукати — найчастіше по степових курганах... Там і вождів своїх, убитих чи померлих скіфи закопували і клали до них у могили всякі коштовності...
Під лісосмугою загурчала, тягнучи за собою хмару куряви, вантажівка. Спинилася край баштану і нетерпляче посигналила.
— Це по кавуни,— сказав сторож,— шкода, що зараз не маю часу, а то розповів би ті легенди. Якщо захочеш почути — приходь сюди. Та й кавунами тебе почастую. Прийдеш?
— Прийду,— каже Славко, бо хіба ж може він не прийти? І легенди йому хочеться почути, і кавуни смачні.
Він таки добряче втомився од того копання. Долоні вкрилися червоними пухирями, спина болить.
Закидає важку лопату на плече й іде полем униз до села.
Перед ним ліниво, наче вуж, вигиналась річка.
Річку з берегів пообступали старезні верби, поопускали довге гнучке гілля до води. А на лузі в густій траві, як риби в воді, плавали корови.
ПРИКМЕТИ
Уже другий день ллють непроглядні дощі. Славко зовсім занудився в хаті. Геть очі видивився у вікно — шукає, чи не почне раптом десь у небі прояснюватися.
Небо обступлене з усіх боків важкими темними хмарами. І Славко розуміє: доки з них не виллється вся вода — небо не проясніє.
"Мабуть, краще жити в місті",— думає сумно Славко.
Увечері дідусь сказав:
— На ранок дощ перестане.
— Звідки ти знаєш? — здивовано запитав Славко і прислухався до шумовиння крапель за вікном. Важко було повірити, що дощ справді колись скінчиться.
— Бачив, що павуки плели павутину.
— То й що? — нічого не втямив з його слів Славко.
— Є така народна прикмета: якщо павуки плетуть павутину під час дощу — буде прояснення.
— Може, справді перестане лити...
— Повинно перестати. От, наприклад, я ж тобі казав наперед, що буде цей дощ?
— Казав.
— А звідки я дізнався?
— Теж прикмета?
— Так. Я помітив одразу кілька прикмет. Перша: горобці перелітають зграйками з місця на місце — слід чекати дощу. Друга: сонячно, безхмарно, а на листі клена несподівано з'явилися росинки — слід чекати дощу. Третя: раки виповзли з води на берег — теж слід чекати дощу. Отак і збіглися перед цим дощем аж три прикмети. Може, ще якісь були, та я не помітив...
— Як цікаво! — вигукує захоплений і здивований Славко.— І ти багато таких прикмет знаєш?
— Та ніби чималенько.
— Розкажи, щоб і я знав!
— Чекай, треба згадати... Шкода, що я їх не записую, бо забуваються потроху.
— Тобі хтось ці прикмети розповів?
— Так, ще мій дід. Учив мене розуміти все, що відбувається в природі.
— Як добре, що і я їх знатиму! Ну, згадав, дідуню?
— Згадав кілька. Ось така, приміром. Якщо у жовтні загримить грім — зима буде безсніжною. Або така: якщо влітку у зайців і багато жиру — слід чекати довгої і холодної зими.