Літо, повне скарбів

Страница 3 из 8

Михаил Слабошпицкий

Славко обернувся і побачив сторожа, який мовчки спостерігав за ним. Сторож був зовсім не подібний на тих, яких показують у кіно — молодший набагато за його дідуся, без бороди й вусів. У нього й рушниці не було. Славко навіть не відразу зрозумів, що це — сторож.

— Що це ти, голубе, надумав тут криницю копати, чи як? — запитав сторож.

Славко мовчав, не знаючи, що б йому відповісти.

— Та в тебе, мабуть, язика немає? Чи ти його раптом проковтнув? Чи, може, в рот води набрав? — усе допитувався сторож.

"Доведеться щось йому казати,— подумав Славко.— Але ж не можу я вибовкати таємницю... Що б це таке придумати? Може, справді погодитися на криницю? Але ж брехати негарно. Краще вже мовчатиму..."

І Славко вперто мовчав. А сторож причепився, мов реп'ях до сорочки:

— Мовчиш, значить? А чому? Якщо злякався мене, то скажу тобі — не бійся... Хіба ж я такий страшний?

— Ні,— вимовив нарешті Славко.

— От і добре, заговорив, бо я вже подумав: чи ти, бува, не німий?

Сторож помовчав, а потім придивився до Славка уважніше.

— Щось я тебе наче не знаю... Чий ти?

Славко розповів йому, що він приїхав на літо з міста до діда й баби в село, тому сторож його і не знає.

Сторож тільки спочатку видався суворим. А зараз, коли Славко придивився до нього пильніше, то помітив, що він веселий і привітний дядечко, який дуже любить поговорити. Певно, йому ні з ким тут перекинутися словом, от і занудьгував.

— Вилазь із ями, будемо їсти кавуни,— сказав сторож.

— А можна? — несміливо перепитав Славко.

— Один раз можна,— усміхнувся дядько.— Та й гість же ти, виходить, у нас в селі...

Подав руку й витяг Славка з ями.

Тягнучи в руці лопату, Славко пішов за ним до куреня.

— Знаєш, як перевіряти, чи стиглий кавун? — спитав сторож.

— Ні.

— Береш отак кавуна і даєш йому щигля... А при тому слухаєш, як він обізветься. Дзвінкий звук — кавун ще зелений, а якщо кавун у відповідь обізветься басовито чи глухувато — так наче каже "бу-бу" — значить, стиглий, можна розрізати. Запам'ятав?

— Ага.

Сторож вибрав великого кавуна і вирізав з нього велику скибку Славкові.

— Їж. Якщо подужаєш — цілий кавун з'їж.

Славко придивився уважно до скибки і сказав:

— Схожа на місяць.

— Ти диви — і справді,— здивувався дядько.— А я щось і не помічав. Цікаво...

Кавун червоний, ніби полум'я, а з нього визирають чорні, як жуки, зернята.

— То що ж ти там копав? — знову запитує сторож.

— Розумієте, дядю, я б вам міг сказати, але це моя велика таємниця. Давайте я вам не казатиму, добре? — прохає Славко.

Сторожеві важко здолати свою цікавість. Але він змушує себе проковтнути її разом зі шматком кавуна. Нічого не вдієш, таємниця — це таємниця. Її треба поважати.

— Ти знаєш, були таємниці і в мене в дитинстві,— усміхається своїм спогадам.— Такі таємниці, які я теж нікому не розказував.

Славко здивовано глянув на нього.

— І у вас були таємниці?

— А як же без таємниць?

— Цікаво.

— Хочеш, розповім? — несподівано запитує дядько.

Славко якусь мить вагається.

— Не бійся, я не вимагатиму, щоб ти за це розповів свою таємницю.

— Хочу, звичайно, хочу.

— Так-от. Я в дитинстві скрізь шукав скарби.

— Скарби?

— Скарби. Я наслухався цікавих легенд — їх розповідали мені старі люди. Розповідали, що колись дуже-дуже давно тут жили і воювали з ворогами племена скіфів. Одбиті у ворога коштовні речі вони прикопували в землю, а потім, бувало, до них уже й не поверталися. Хто поліг у бою, хто забув про ті коштовності — отак вони і лишалися заховані глибоко в землю від людського ока. Саме їх я і шукав.

— А де ж ви шукали?

— У легендах сказано, де шукати — найчастіше по степових курганах... Там і вождів своїх, убитих чи померлих скіфи закопували і клали до них у могили всякі коштовності...

Під лісосмугою загурчала, тягнучи за собою хмару куряви, вантажівка. Спинилася край баштану і нетерпляче посигналила.

— Це по кавуни,— сказав сторож,— шкода, що зараз не маю часу, а то розповів би ті легенди. Якщо захочеш почути — приходь сюди. Та й кавунами тебе почастую. Прийдеш?

— Прийду,— каже Славко, бо хіба ж може він не прийти? І легенди йому хочеться почути, і кавуни смачні.

Він таки добряче втомився од того копання. Долоні вкрилися червоними пухирями, спина болить.

Закидає важку лопату на плече й іде полем униз до села.

Перед ним ліниво, наче вуж, вигиналась річка.

Річку з берегів пообступали старезні верби, поопускали довге гнучке гілля до води. А на лузі в густій траві, як риби в воді, плавали корови.

ПРИКМЕТИ

Уже другий день ллють непроглядні дощі. Славко зовсім занудився в хаті. Геть очі видивився у вікно — шукає, чи не почне раптом десь у небі прояснюватися.

Небо обступлене з усіх боків важкими темними хмарами. І Славко розуміє: доки з них не виллється вся вода — небо не проясніє.

"Мабуть, краще жити в місті",— думає сумно Славко.

Увечері дідусь сказав:

— На ранок дощ перестане.

— Звідки ти знаєш? — здивовано запитав Славко і прислухався до шумовиння крапель за вікном. Важко було повірити, що дощ справді колись скінчиться.

— Бачив, що павуки плели павутину.

— То й що? — нічого не втямив з його слів Славко.

— Є така народна прикмета: якщо павуки плетуть павутину під час дощу — буде прояснення.

— Може, справді перестане лити...

— Повинно перестати. От, наприклад, я ж тобі казав наперед, що буде цей дощ?

— Казав.

— А звідки я дізнався?

— Теж прикмета?

— Так. Я помітив одразу кілька прикмет. Перша: горобці перелітають зграйками з місця на місце — слід чекати дощу. Друга: сонячно, безхмарно, а на листі клена несподівано з'явилися росинки — слід чекати дощу. Третя: раки виповзли з води на берег — теж слід чекати дощу. Отак і збіглися перед цим дощем аж три прикмети. Може, ще якісь були, та я не помітив...

— Як цікаво! — вигукує захоплений і здивований Славко.— І ти багато таких прикмет знаєш?

— Та ніби чималенько.

— Розкажи, щоб і я знав!

— Чекай, треба згадати... Шкода, що я їх не записую, бо забуваються потроху.

— Тобі хтось ці прикмети розповів?

— Так, ще мій дід. Учив мене розуміти все, що відбувається в природі.

— Як добре, що і я їх знатиму! Ну, згадав, дідуню?

— Згадав кілька. Ось така, приміром. Якщо у жовтні загримить грім — зима буде безсніжною. Або така: якщо влітку у зайців і багато жиру — слід чекати довгої і холодної зими.