Даремно Славко нарікав, що Яся перешкоджатиме в його планах. Вона несподівано виявилася смирною дівчинкою. Від того відкриття він навіть спершу не знав, як же з нею поводитися.
Якось під вечір Славко дістав свою карту і став знову її вивчати. Він ще не починав розшуки зірок на моріжку. А позначок там було чималенько. Хай він помилково зробив дві-три помітки, але ж добрий десяток зірок таки впав туди. Ґрунт на моріжку твердий, глибоко заритися там вони не могли. Найкраще шукати саме на моріжку. І як він про це раніше не міг здогадатися?
Отже, лопату на плече — і гайда. До зірок.
У хвіртці його перепинив Ясин голос:
— Славку, ти куди?
Стояла біля Хвесі і годувала її листям акації. Коза аж очі примружила від задоволення.
— Туди! — сказав Славко з досадою.— От причепилась!
— А мені можна з тобою?
— Не можна!
— Чого?
— Того!
У Ясі в очах уже стояли сльози.
Хвеся уважно подивилася на Славка, потім сердито затрясла бородою і докірливо мекнула.
Славкові вже й жалко Ясі. А вона повернулася і пішла вулицею.
Славко дивився їй услід і раптом несподівано для себе гукнув:
— Почекай!
Яся оглянулась.
— Знаєш що,— сказав Славко,— я тебе візьму з собою, але така умова...
— Яка?
— Ти нікому не розкажеш, що я роблю, бо це велика таємниця...
— Таємниця...— повторила вона.
— І не розпитуй мене, що й до чого. Домовилися?
— Домовилися,— відповіла вже радісно. Славкові од того навіть на душі полегшало. Не хотілося йому, щоб Яся через нього плакала. Але ж і втаємничувати в свої справи теж не хотілося.
Мабуть, найважче людині, коли в неї є два виходи, але обидва її не влаштовують. Ніколи не хочеться повірити, що немає третього виходу.
Славко хвацько підкинув плечем лопату й урочисто сказав:
— Ходімо.
— Ходімо,— як луна, повторила Яся.
Славко ступає нетерпляче, по-дорослому широко.
Яся встигає за ним майже підтюпцем.
Зусібіч одкритий сонцю моріжок лежить зеленим островом поміж лісом і полями. По ньому розсипалася колгоспна череда. Корови попаски блукають у м'яких вологих травах. Славко витирає з лоба піт і каже:
— Ось тут наша робота.
Яся хоче щось запитати, але відразу пригадує його застереження і прикушує язик.
Важко хекаючи, Славко копає, Яся руками вигорта землю.
— Гарна буде криничка,— вигукує вона.
— Яка криничка? — не розуміє Славко.
— Криничка... Оце...
— Криничка? — все ще не може він збагнути.
— Ми ж копаємо криничку? — саме зірвалося в неї запитання, і Яся відразу ж збентежилася, бо згадала їхню умову.
— Ні, це не криничка буде.
— Я не хотіла запитати, воно саме так вийшло!..
— Добре,— великодушно пробачає її Славко.— Скажу вже тоді... Ми шукаємо зірки.
— Зірки?
— Зірки.
І Славко розповідає свій таємничий план. Яся слухає, ні разу його не перебила. Оце новина! Оце справа!
Пече сонце. Пастухи женуть череду на обід. Яся дістає з ями великого камінця і притуляє до щоки.
— Холодний,— каже розчаровано.— Не зірка.
Славко пояснив їй, що зірка обов'язково повинна бути гарячою. Може, вона охолоджується в землі цілими місяцями. Отож шукають вони саме теплий камінь. Помилки з ним бути не може — зірка. Але теплий камінь ніяк не потрапляє їм до рук.
Похнюплені, мовчки йдуть із моріжка.
У Славка на долонях знову печуть пухирі. Він ледве тягне за собою важку лопату. День спекотний, безвітряний.
І де їх шукати, ті зірки?
Падають — і немов крізь землю провалюються.
Під вечір вони сидять на баштані. Над полями висить тепла тиша. Лише здалеку, від річки, ледь чутно долинає жаб'яче кумкання.
Сторож розрізає здоровенного кавуна. У кожного в руках опиняється така скибка, яку навіть важко втримати. Кавун солодкий, як мед, сам тане в роті.
— То як твоя таємниця? Все копаєш, хлопче? — запитує сторож.— Отак і я малим копав. Стільки землі перекидав, а скарбів так і недокопався.
— Може, ви не там шукали? — з надією запитує Славко.
— А хто його знає,— відказує сторож задумливо.— Але дуже цікаво було шукати. Досі все те пам'ятається, наче хороша книга.
Славко якусь мить бореться з бажанням розповісти йому про зірки. Втриматися важко, але він утримується. Лиш запитує тоном зовсім байдужим, начеб ідеться про якусь неістотну річ:
— А ви зірок ніколи не шукали?
— Зірок? Де їх шукати? — спочатку не розуміє його сторож.
Яся здивована: невже Славко розкаже їхню таємницю? Перелякано дивиться на нього.
— Вони ж падають на землю і десь лежать...— починає пояснювати Славко.
— А, метеорити! — каже дядько.— Вони ж майже всі згорають при падінні. Ти, як підростеш, усе це вивчатимеш у школі...
Тепер він зрозумів Славкові клопоти, але удає, нібито не знає, чому Славко каже про зірки. Таємниці інших треба поважати.
— Знайти метеорит дуже важко,— обережно додає він.— І відрізнити його важко од звичайного каменя.
Славко розчарований. Отже, кінець усім його надіям. А він так сподівався знайти зірки, що падають з неба!
Вже й кавун йому не смакує. Відкладає скибку, навіть подякувати забув.
Похнюпивши голову, йде з баштану.
— Приходь завтра, я розкажу тобі про скарби,— гукає йому навздогін дядько.— Обов'язково приходь.
Яся йде за Славком слідом і втішає його:
— А може, вони не всі встигають згоріти... Одні зірки падають швидко, а другі помалу... Може, ті, що падають швидко, зовсім не горять і спокійнісінько десь чекають нас...
— Не чекають,— сумно каже Славко.— Я вже зрозумів, що не чекають.
— Давай краще скарби шукатимемо,—раптом пропонує Яся.— От їх ми можемо знайти. Дядько ж казав, що стародавні люди ховали скарби в курганах. Він їх не знайшов — значить, вони там і лежать!
Славко аж спинився. Справді, як він міг забути про скарби?
— Тільки — сувора таємниця,— попереджає Ясю.— Нікому про це ні слова. Домовилися?
— Домовилися,— врочисто каже Яся.
ПО ТРАВИ
Дід щодня розкладає в дворі на ряднах усяку траву. Вибирає якраз ті місця, куди падає легка тінь од дерев.
— А навіщо ви ото стільки трави рвете й сушите? — запитує Славко.— Хвесю взимку годуватимете?
— Ні, не Хвесю...
— А, в грубі топитимете!
— І не в грубі топитимем... От спробуй угадати, що це за трави і нащо вони?
Але довго вгадувати Славкові терпцю не вистачає.
— Це — не звичайні трави,— нарешті пояснює дід.— Це — лікарські трави.