Зерло, який в Марінеллі дав чистий, не карикатурний образ придворного, висловив з цього приводу чимало слушних думок.
— Сановитість людини високого роду,— казав він,— важко наслідувати, бо це, власне, негативне явище і вимагає довгих вправ. В поведінці вельможної людини не можна виставляти напоказ її достоїнства, бо тоді можна легко впасти в формальну пихатість; тут по змозі треба уникати всього негідного, простацького; ніколи не треба забуватись,
завжди уважно слідкувати за собою і за іншими, нічого собі не прощати, в стосунках з іншими бути поміркованим, не показувати, що ти чим-небудь зворушений чи схвильо ваний, ніколи не квапитись, кожної хвилини вміти себе стримати і таким робом вдержувати зовнішню рівновагу, хоч би як бурхало в душі. Шляхетний чоловік може часом допуститися недбальства, вельможний — ніколи. Бо вельможний подібен до ошатно вдягненого чоловіка: і він ні до чого пе сміє притулитися, і інші варуються до нього торкнутися. Він виділяє себе з-поміж інших і в той же час не сміє залишатися на самоті. Бо як у кожному мистецтві, так і в цьому найтрудиіше повинно виконуватися легко. Отож вельможний, незважаючи на всю свою відокремленість, мусить показувати, що завжди зв'язаний з іншими, скрізь повинен бути невимушеним, спритним, завжди вдавати з себе першого, хоча сам уперед не повинен пхатися. Отже, як бачите, щоб вдавати вельможного, треба й справді бути вельможним. Звідсіль зрозуміло, чому жінки в загальному скоріше набирають такого вигляду, ніж чоловіки, чому придворним і жовнірам найшвидше вдається засвоїти таку поставу.
Вільгельм мало до розпачу не доходив від своєї ролі, але Зерло допоміг йому знову, зробивши кілька тонких зауважень, і домігся-такп того, що він принаймні в очах натовпу виглядав як справжній принц.
Зерло пообіцяв йому після вистави поділитися своїми зауваженнями, які він міг би зробити з приводу його гри, але неприємна суперечка з сестрою перешкодила цьому критичному обговоренню. Аврелія так виконала роль Ор-сіни, як, мабуть, ніколи вдруге не доведеться бачити. Свою роль вона взагалі знала дуже добре, але на репетиціях виконувала її абияк, а на спектаклі вона, можна сказати, розкрила всі шлюзи свого особистого горя і дійшла такої майстерності виконання, якої жодний поет не годен був би уявити навіть у запалі першого натхнення. Бурхливі оплески публіки були нагородою за її болісні намагання. Коли ж її почали шукати після вистави, то знайшли напівнепритомною в кріслі.
Зерло вже й передше висловлював своє незадоволення від її перебільшеної, як він казав, гри, від її оголювання свого внутрішнього горя перед публікою, якій і так до певної міри була відома її фатальна історія. Він, як завжди в гніві, аж скреготів зубами і тупотів ногами.
— Залиште її! — скрикнув він до артистів, що оточили її крісло.— Вона колись ще вибіжить на сцену зовсім гола, от тоді збере собі всі оплески.
— Невдячнику! — покликнула вона. — Жорстокий нелюде! Мене скоро понесуть голою туди, куди жодні оплески не доходять більше до наших вух! — на цьому слові вона схопилась і вибігла надвір.
Служебка не встигла принести їй плаща, портшеза не було; йшов дощ, вулицею дув холодний вітер. Надаремне її умовляли не йти, бо вона занадто розпалилась; вона ж навмисне йшла помалу і хвалила прохолоду, яку, здавалось, жадібно впивала в себе. Ледве прийшла вона додому, як уже так охрипла, що майже й слова не могла вимовити, але не призналась, спина й потилиця їй наче геть втерпли. Невдовзі сталося в неї щось ніби на зразок параліча язика, і вона замість потрібного слова говорила зовсім інше. її поклали в постіль і, давши ліки, швидко подолали одну хворість, а тоді виявилась інша. її хопи-лась сильна пропасниця, стан її був небезпечний.
Ранком їй стало на часинку легше. Вона звеліла покликати Вільгельма і передала йому листа.
— Цей лист,— сказала вона,— чекає вже давно слушної хвилини. Я почуваю, що кінець мій близько. Пообіцяйте мені, що ви самі передасте йому цього листа і кількома словами помститесь на зрадникові за мої страждання. Він не бездушний, хай моя смерть принаймні хоч на хвилину вчинить йому прикрість.
Вільгельм узяв листа, але почав її втішати, намагаючись відігнати від неї думку про смерть.
— Ні,— мовила вона,— не відбирайте від мене останньої надії. Я вже давно чекаю смерті і радо прийму її в свої обійми.
Скоро по тому прийшов од лікаря обіцяний рукопис. Вона попрохала Вільгельма прочитати його вголос, а про враження, яке він зробив, читальник найкраще зміркує, коли познайомиться з наступною книгою. Палка, але вперта вдача нашої бідолашної приятельки якось раптом злагідніла. Вона взяла назад свого листа і написала другого, як здавалось, в вельми лагідному тоні, а також прохала Вільгельма, що коли її друг буде хоч трохи засмучений звісткою про її смерть, утішити його, запевнити, що вона йому все простила і бажає всілякого в житті щастя.
З того часу вона зовсім стихла і, здавалось, захопилася лише кількома думками, які намагалась засвоїти з рукопису, що його Вільгельм час від часу читав їй вголос. Сили її непомітно згасали, і одного ранку Вільгельм застав її мертвою.
Вільгельм дуже болісно відчував цю втрату, бо вельми поважав її і звик до неї. Це була єдина особа, що справді бажала йому добра, бо Зерлову холодність він добре відчував останнім часом. Тому він поспішав виконати її прохання і взагалі виїхати на деякий час. З другого боку, для Меліни його від'їзд був вельми бажаний, бо він, завівши широке листування, вже запросив одного співака і співачку, які, виступаючи тим часом в інтермедіях, повинні були підготувати публіку до майбутньої опери. Таким чином втрату Аврелії і Вільгельмів від'їзд можна було поки що заповнити, і наш друг був радий-з усього, що полегшувало йому відпустку на кілька тижнів.
Своєму дорученню він надавав великої ваги. Смерть приятельки глибоко його зворушила, а те, що вона так передчасно зійшла зі сцени, мусило його вороже настроїти проти того, хто вкоротив їй віку і зробив це недовге життя таким болісним.
Незважаючи на останні лагідні слова небіжчиці, він став на тому, щоб, віддаючи листа, суворо осудити цього зрадливого друга, а що не хотів покладатись на випадковий настрій, то надумав скласти промову, яка в готовому вигляді мала скорше патетичний характер, аніж стосовний до випадку.