— О, я нещасний! — скрикнув Вільгельм, схопившись за голову, і кинувся від них у поле. Ніколи не був ще він у такому стані. Лікар і пастор надзвичайно здивувалися, побачивши таке явище, і ввечері мали досить клопоту з ним, коли він вернувся і, розповівши їм про все, став гірко собі дорікати, та, в важкому настрої бувши, чорними фарбами змалював своє становище. Обидва вони сильне затурбувалися про нього.
Другого дня лікар не заставив себе довго припрохувати, щоб поїхати з ним до міста допомогти Аврелії, яку Вільгельм лишив у небезпечному стані.
І справді, вони застали її навіть тяжче хворою, ніж сподівалися. В неї було щось на зразок переміжної пропасниці, яку вельми важко було лікувати, бо сама хвора ніби навмисне підтримувала і підсилювала її напади. Незнайомець був їй представлений не як лікар і тримався дуже ґречно й розумно. Говорили про її фізичний і духовний стан, і новий друг розповів чимало випадків, коли люди з таким саме здоров'ям, як у неї, доживали до глибокої старості. Але в таких випадках гіршого нема нічого, як навмисне роз'ятрювати свої рани. Він особливо підкреслював, що вважає щасливими тих людей, які при невиліковних хворобах здатні розвинути в собі щирі релігійні почуття. Він говорив про це вельми скромно, в формі розповіді і обіцяв дати своїм новим друзям дуже цікавий рукопис, якого дістав від одної приятельки.
— Цей рукопис неоціненний для мене,— сказав він,— я даю вам оригінал. Своєю рукою я написав лише заголовок: "Визнання прекрасної душі".
Щодо дієти та ліків для нещасної, зденервованої Авре лії лікар дав Вільгельмові багато добрих порад, обіцяв писати і по можливості навідуватись.
А тим часом, поки Вільгельм був відсутній, в театрі сталися зміни, про які він і подумати не міг. Бувши за режисера, Вільгельм вів усі справи з певним лібералізмом і свободою, переважно звертав увагу на матеріальний бік, особливо намагався забезпечити театр пристойними костюмами, декораціями, реквізитом, а щоб заохотити артистів до справи, вабив їх особистою користю, якщо не вдавалось прихилити шляхетнішими мотивами. Він вважав, що має на це право, бо сам Зерло аж ніяк не претендував на роль хазяйновитого господаря, любив слухати, як вихваляли пишність його театру і був задоволений, коли Аврелія, порядкуючи домашнім господарством, запевняла його, що, виплативши все належне, вона не має боргів, та ще й давала йому на його видатки, яких у нього було чимало через щедрі витрати на своїх коханок та на себе.
Холодний і підступний Меліна, завідувач гардероба, нищечком придивлявся до справи і, скориставшись тим, що Вільгельма не було, а Аврелія ставала все немічнішою, дав зрозуміти Зерло, що можна було б, власне, і більше заробляти, і менше витрачати, а лишок грошей або відкладати, або, зрештою, ще веселіше їх витрачати. Зерло слухав це залюбки, і Меліна наважився викласти йому свій план.
— Я не кажу,— мовив він,— що хтось із артистів отримує зараз більше ніж слід, це все вельми гідні люди, і їх би скрізь радо привітали; та як узяти прибуток, що ми від них маємо, то вони отримують забагато. Я пропонував би створити оперу, а про драму ось моя думка: ви така людина, що сам-один варті цілої трупи. Чи ви ще не впевнилися, що ваші заслуги не визнаються? Вашого надзвичайного таланту вже більше не цінують як слід, і не тому, що ваші артисти грають краще за вас, а тому, що вони просто добрі.
Поставте себе так, як колись бувало, пошукайте абияких, хоч би й поганеньких артистів на невелику платню, вимуштруйте їх з технічного боку так, як це ви вмієте, а решту все зверніть на оперу, тоді побачите, що при тих самих зусиллях і коштах ви і сподобаєтесь більше публіці, і грошей зароблятимете набагато більше, ніж досі.
Ця підлесливість дуже сподобалась Зерло, тож віп і не виставляв жодних заперечень. Він охоче признався Меліні, що дуже кохається в музиці і давно вже мріє про щось подібне, але боїться, щоб не збити публіку з пуття, бо при такому мішаному театрі — напівопері-напівдрамі — публіка втеряє і рештки смаку до певних викінчених художніх утворів.
Меліна не зовсім чемно покепкував з Вільгельмових педантичних ідеалів, з його намагань учити публіку, замість самому вчитися від неї, і обидва одностайне погодилися на думці, що працювати варто лише для того, щоб заробляти гроші, розбагатіти і весело ПОЖИТИ, І майже не ховали один від одного, що хотіли б здихатися тих осіб, які стоять на перешкоді їхнім планам. Меліна жалкував, що Авреліїне кволе здоров'я не обіцяє їй довгих років життя, але в думці радів із цього. Зерло, здавалось, і жалкував, що Вільгельм не співець, але дав зрозуміти, що незабаром він буде йому непотрібний. Меліна виступив з цілим реєстром економічних заощаджень, і Зерло побачив, що він у цих справах тричі заткне за пояс його першого швагра. Вони розуміли, що про цю домовленість тим часом треба мовчати, і це ще більше їх зв'язувало, обидва при кожній нагоді потаємно міркували про все, що трапилось, а що робили Аврелія і Вільгельм — те ганили, і все більше розробляли у думках новий план.
Але хоч як мовчали вони про свій план, хоч як намагалися не проговоритись, а були вони поганими політиками і не змогли приховати своїх настроїв. Меліна суперечив Вільгельмові щоразу, коли той втручався в його справи, а Зерло, який взагалі не відзначався делікатністю до своєї сестри, ставав тим грубіший до неї, що більше посилювалась її хворість і що більше її поривчаста, пристрасна натура вимагала лагідного до неї ставлення.
Саме того часу взялися за "Емілію Галотті". Ролі розподілили вельми вдало, і в обмежених рямцях цієї трагедії кожен зміг показати свій хист у грі. Зерло в ролі Марінеллі був на своєму місці, Одоардо теж був не згірший. Мадам Меліна грала Еміліїну матір з великим розумінням ролі. Ельміра дуже відзначилася в ролі Емілії, Лаерт гідно виступив як Аппіані, а Вільгельм кілька місяців студіював роль принца. В зв'язку з цим він не раз і сам, і вкупі з Зерло та Аврелією обмірковував питання: яка різниця між поведінкою шляхетної людини і вельможної і наскільки вельможна людина буває шляхетна, хоч шляхетна може бути і не високородна.