А там почалися внутрішні незгоди й незадоволення, бо як-но помітили, що Вільгельм узяв на себе обов'язки режисера, то більшість артистів стали поводитись ще гірше, він-бо за своїм звичаєм намагався запровадити у всьому більше порядку і точності, особливо стояв на тому, щоб у першу чергу всі технічні вимоги виконувались точно і як слід.
Отож невдовзі всі стосунки, що їх одного часу справді можна було вважати за ідеальні, упали так низько, наче в якійсь бродячій трупі. І, на жаль, саме тоді, коли Вільгельм з великим зусиллям, ретельністю і напругою ознайомився з усіма вимогами цього ремесла, уповні пристосував до нього свою особистість і свою діяльність, йому стало здаватися в важкі години, що цей фах менше ніж який інший заслуговує на таку витрату часу і сили. Праця була важка, а винагорода мала. Він радніше взявся б за будь-яке інше діло, ніж за оце, бо після праці тоді можна було б відпочити душею, а тепер, подолавши технічні труднощі, досягаєш мети своєї діяльності лише через найвищу напругу розуму й почуття. Він мусив вислуховувати Авре-ліїні скарги на братове марнотратство, мусив пускати повз вуха Зерлові натяки, коли той здалеку заводив розмову, чи не слід йому одружитися з його сестрою. Ще й на додачу треба було таїти й своє горе, що тяжко гнітило його. Бо гонець, посланий у погоню за підозрілим офіцером, ще не вернувся і навіть звістки не подав про себе, і наш герой боявся вдруге втеряти свою Маріану.
Саме того часу, з приводу загальної жалоби, довелось на кілька тижнів закрити театр, і Вільгельм скористався перервою, щоб відвідати панотця, в якого мешкав арфіст. Він знайшов його в гарній місцевості, і перше, що побачив на попівському обійсті, був старий арфіст, який вчив одного хлопця грати на своєму інструменті. Старий вельми зрадів, побачивши Вільгельма, встав, подав йому руку і сказав:
— Ось бачите, я хо'ч на що-небудь здатний ще на цьому світі. Дозвольте мені робити своє, бо години в мене розподілені.
Панотець якнайприязніше привітався з Вільгельмом і розповів йому, що старий почав одужувати і є надія, що незабаром зовсім видужає.
їх розмова, звісно, перейшла на методи лікування божевільних.
— Якщо не брати фізичних проявів,— мовив панотець,— що часто ставлять на нашому шляху непереможні труднощі і через що я мушу викликати тямущого лікаря, я вважаю, що засоби лікування божевільних дуже прості. Це саме ті засоби, які здоровим людям не дають збожеволіти. Треба збуджувати в них самодіяльність, привчати до порядку, викликати в них думку, що їх існування і доля такі самі, як і в багатьох інших людей, що визначний талант, велике щастя або нещастя — це лише невеликі відхилення від норми, тоді до них не вповзе божевілля, а якщо і вповзе, то помаленьку й зникне. Я розподілив години старого, він навчає кількох дітей грати на арфі, помагає працювати в саду і тепер уже значно веселіший. Він має надію спожити ще капусту, яку насадив, хоче навчити мого сина добре грати на арфі, яку навіть заповів йому на випадок своєї смерті. Як пастор я намагаюся менше говорити з ним про його дивачну скруху, але життя несе з собою стільки подій, що він скоро мусить відчути, що різні сумніви можна усунути лише діяльністю. Я делікатно підходжу до діла; та якби мені пощастило вмовити його остригти бороду і скинути свою рясу, то я б досягнув багато, бо нічого не приводить нас так близько до божевілля, як намагання відрізнятися від інших, і ніпдо так не підтримує нашого звичайного розуму, як життя з усіма людьми в звичайних умовах. Але, на жаль, в наших громадських і виконавчих установах є ще багато такого, що штовхає нас і наших дітей до божевілля.
Вільгельм пробув кілька днів у цієї розумної людини і почув від неї вельми цікаві історії не тільки про божевільних, але й про таких, що їх звикли за розумних, ба навіть за мудрих вважати, тимчасом як їхні примхи межують з божевіллям.
Але розмова чи не втричі пожвавішала, коли прийшов лікар, який часто відвідував свого друга пастора і допомагав йому в його гуманній роботі. Це вже був літній добродій, який, незважаючи на своє кволе здоров'я, багато років присвятив виконанню цих найблагородніших обов'язків. Він вельми любив сільське життя і майже не міг собі уявити життя не на вільному повітрі. До того ж він був чоловік надзвичайно товариський, діяльний і вже багато років виявляв великий нахил до дружби з сільськими панотцями. Він всіляко допомагав кожному, хто вмів робити щось корисне; а в тих, у кого нахили ще не виявились, намагався викликати любов до якоїсь справи, а що він мав зв'язки і з дворянством, і з чиновництвом, і з суддями, то за двадцять років своєї праці встиг без галасу багато зробити для розвитку деяких галузей сільського господарства, пустив у рух все, що сприяло полям, тваринам, людям, і таким чином сіяв справжню освіту. Для людини, казав він, може бути лише одне нещастя — коли вона захопиться якоюсь ідеєю, що не має жодного впливу на трудове життя або тягне її на шлях неробства.
— Саме зараз,— сказав він,—— я й маю такий випадок, що трапився з одним високородним і багатим подружжям, де мені й досі не допомогла вся моя справність. Випадок належить до вашої компетенції, любий панотче, а цей молодик про нього нікому не розповість.
Під час відсутності одного вельможного пана його челядинці перевдягнули жартома, не що й з похвальною метою, одного юнака в одіж господаря дому, щоб таким робом підманути його дружину. І хоч мені розповідали про це як про жарт, але я вельми потерпаю, що тут був намір звести цю шляхетну, милу даму з праведної путі. Аж тут несподівано вертається чоловік, входить у свою кімнату, бачить, як йому здається, самого себе і з того часу впадає в меланхолію, яка привела його до твердої думки, що він скоро вмре...
Його оточили люди, що лестощами підтримують в ньому релігійні ідеї, і я не знаю, як його вдержати, щоб він зі своєю дружиною не вступив до громади гернгутерів і не позбавив кревних — бо дітей у нього нема — більшої частини своїх статків.
— Зі своєю дружиною? — рвучко скрикнув Вільгельм, непомалу злякавшись цієї розповіді.
— На жаль,— мовив лікар, вважаючи Вільгельмів вигук лише за вияв гуманного співчуття,— ця дама пригнічена ще й глибшим смутком, що навіває їй думку покинути світське життя. Отож цей молодик прощається з нею. Вона не досить обережна, щоб приховати свою прихильність до нього, яка в ній зародилась. Він набирається зваги і міцно обіймає даму, притискаючи до її грудей великий, діамантами оздоблений портрет її чоловіка. Вона відчуває сильний біль, який, правда, помалу проходить, але залишає спочатку маленьку червону плямку. Потім всякий слід зникає. Як людина, я певен, що вона нічого більше закинути собі не може, а як лікар — знаю, що цей натиск не матиме поганих наслідків, але її в цьому не переконаєш, і вона думає, що на грудях у неї лишилось затвердіння. Коли ж обмацуванням намагаєшся звільнити її від цієї химери, то вона запевняє, що тільки цю мить нічого не відчувається, і твердо переконана, що це лихо перейде в ракову пухлину, і її молодість, її краса і для неї, і для інших назавжди змарнована.