Розділ восьмий
Хоч Вільгельм, втерявши багато крові, став дуже кволий, а поява благодійного янгола зробила його тихим і сумирним, проте він врешті не міг стримати досади, слухаючи жорстокі і несправедливі докори, що знову посипались на нього від товаришів, які скористалися з його мовчання та безпорадного становища. Він таки відчув у собі досить сили підвестися і показати, як негідно вони поводяться, турбуючи так свого друга і керівника. Він ледве спромігся підвести свою забинтовану голову, сперся об стіну і так почав говорити:
— Лише біль, який кожен з вас почуває від своєї втрати, може виправдати вас, що ви, замість пожаліти мене в таку хвилину, ображаєте і повстаєте проти мене, відштовхуєте від себе, і то саме тоді, коли я вперше мав би право сподіватися від вас допомоги. За послуги, які я вам зробив, за мої доброчинства я вважав, що був досить винагороджений вашою вдячністю, вашою приязню. Не змушуйте ж мене, не спонукуйте озиратися назад і пригадувати, що я зробив для вас. Ці розрахунки вельми болючі для мене. Випадок привів мене до вас, обставини і внутрішній нахил втримали коло вас. Я брав участь і в вашій праці, і в ваших розвагах, мої невеличкі знання були до ваших послуг. Коли ви покладаєте на мене таку гірку провину за нещастя, що спостигло вас, то не забувайте, що перша пропозиція вибрати цей шлях виходила від сторонніх людей, що ви всі її обмірковували і всі ра-оом, а також і я, схвалили. Якби наша мандрівка закінчилася щасливо, то кожен хвалився б, що то він перший порадив такий добрий шлях, що то завдяки йому їхали так весело; він радо згадував би наші наради і використане право голосу. А тепер ви лише на мене одного скидаєте всю вину. Я б і взяв її на себе, коли б чисте сумління не виправдувало мене, ба навіть коли б я не міг послатись на самих вас. Як маєте що казати проти мене, то кажіть до пуття, і я знатиму, як захищатись. А як не маєте ґрунтовних доводів, то мовчіть і дайте мені спокій, який мені так зараз потрібен.
Але замість відповіді дівчата знову почали плакати і бідкатись, докладно розповідаючи про свої втрати. Меліна як із шкури не вискакував, бо він, звісно, постраждав найгірше, може, навіть більше, ніж усі думали.
Мов навісний, гасав він по тісній кімнаті, бився головою об стіни, проклинав і лаявся найнепристойніше. А коли саме в той час із комірчини вийшла господиня і сповістила, що його дружина породила неживу дитину, він дозволив собі найгостріші вихватки, а з ним одностайне і всі почали вити, кричати, лементувати, перебиваючи одне одного.
Вільгельм, щиро співчуваючи їхньому горю, але і вельми прикро вражений їх ницою вдачею, хоч і який був слабий тілом, а проте відчув, що зміцнів на душевній силі.
— Здається мені,— вигукнув він,— що ви гідні таки зневаги, хоч би якого співчуття були варті. Ніяке нещастя не дає нам права докоряти невинному. Якщо і моя частка вини є в цьому хибному крокові, то й я потерпів також. Я лежу поранений, і коли трупа дещо втеряла, то я втеряв більше за всіх. Все, що зрабовано з гардероба, що пропало з декорацій, було моє, бо ви ж, добродію Меліно, нічого мені ще не заплатили, і я заявляю, що дарую вам цей борг.
— Легко дарувати те,— скрикнув Меліна,— чого вже ніколи не повернеш. Гроші для вас лежали в куфрі моєї дружини, і ви винні в тому, що вони пропали. Е... та коли б тільки це!..— і він почав знову тупотіти ногами, лаятись, репетувати.
Кожен згадав тепер чудові вбрання з графського гардероба, запонки, годинники, табакерки, капелюхи, які Меліна так спритно вимантачив у камердинера. Кожен згадав і свої втрати, хоч і далеко не такі цінні. Всі прикро спо-зирали на Філінин куфер і натякали Вільгельмові, що він таки не прогадав, злигавшися з цією красунею, бо завдяки її щастю врятував і свої манатки.
— Невже ви думаєте,— покликнув нарешті Вільгельм,— що я буду триматися за своє, поки ви будете скніти в злиднях? Хіба мені вперше чесно ділитися з вами в нужді? Відімкніть куфра, і, що там моє, я віддаю на загальні потреби!
— Це мій куфер,— сказала Філіна,— і я відімкну його тоді, коли схочу. За ваших пару лахів, які я зберегла вам, не бозна-скільки вторгуєш, хоч би ви продали їх найчес-нішим жидкам. Подумайте лише про себе, що буде коштувати ваше лікування, що може статися з вами на чужині.
— Ви, Філіно,— мовив на те Вільгельм,— нічого не залишайте для мене, навіть і дещиця може напочатку дати порятунок. Кожна людина має багато засобів допомогти друзям, і не конче це мусять бути дзвінкі гроші. Все, що в мене є, треба віддати цим бідолахам, які, схаменувшись, напевне, розкаються у своїй теперішній поведінці. Так,— вів він далі,— я почуваю ваші потреби і все, що зможу, зроблю для вас. Подаруйте мені знову вашу довіру, заспокойтеся хоч на хвилину, прийміть те, що я вам обіцяю. Хто від імені всіх хоче взяти з мене таку обіцянку?
Тут він простягнув свою руку і покликнув:
— Я обіцяю не раніше піти від вас, не раніше розлучитися з вами, поки кожний з вас не поверне своєї шкоди вдвічі або втричі, поки ви зовсім не забудете про теперішнє скрутне становище, з чиєї б вини це не трапилось, поки воно не зміниться для вас на краще.
Він усе ще тримав простягнуту руку, але ніхто не хотів її прийняти.
— Я вам ще раз обіцяю! — скрикнув він, прихилившись спиною до подушки.
Всі мовчали. ВОНИ були засоромлені, але не втішені, лише Філіна, сидячи на своєму куферику, лузгала горіхи, які знайшла у себе в кишені.
Розділ дев'ятий
Єгер вернувся з кількома людьми, щоб забрати пораненого. Він попросив місцевого пароха прийняти до себе молоде подружжя. Винесли Філінин куфер, за яким ішла й сама вона з незалежним виглядом, а Міньйона бігла попереду. Коли хворого принесли до парохового дому, йому приготували широке шлюбне ліжко, що віддавна вже правило за постіль для шанованих гостей. Тут лише помітили, що Вільгельмові рани відкрилися і сильно кривавляться. Треба було потурбуватись про нову перев'язку. У хворого почалась гарячка. Філіна дбайливо доглядала його, а коли її перемагала втома, то заступав арфіст. Міньйона, твердий намір взявши чувати біля Вільгельма, заснула в кутку.