Ходить розметано, мовби аж' падає наперед, і біжить, біжить — куди? І обличчя потусвітнз, в очах обурлива неувага до всієї чоловічої частини людства, коли ж вдається кому зазирнути в ті очі, то здається, піби якась сила підносить його над землею і вже як понесе, як понесе! Нема рятупку пі від кого — ні від царів, ні від богів! Шкіра в Дашуньки тонка (судний синьо просвічуються, мов ріки на карті), тепла, шовковиста, па губах — вічпа смага, мовби палить дівчину щось усередині, тупуватий упертий ніс з нервово трепетливими ніздрями, і все в ній мовби кричить, гукає, радіє:* погляньте на мепс, я вродлива, вродлива!
Вродливе обличчя — це не просто щастя окремої людини. Це вищий наслідок зусиль природи, її шедевр, едппий експонат для виставки людського роду. Носити таке обличчя доручено одному, а належить воно всім. Треба, щоб люди раділи, дивлячись на таке личко, і ставали й самі кращими та добрішими. Дашунька радо роздаровувала свою вродливість, світилася ще здалеку доброю щедротою, здоров'ям, довершеністю, очима блискала через усю колгоспну садибу, через ферми, комори, контору, клуб, механізаторську бригаду, через увесь Веселоярськ, і на те блискання хлопці полетіли вже з першого дня і не пообпалювали собі крил тільки тому, що, на щастя, не мали їх. Першим рвонув до Дашупьки Самусь і спробував убити її трудовими успіхами. Але Дашуньку не цікавили трудові успіхи. "Все правильно,— спокійно відзначив Самусь.— Чого сама не має, того по визнає і в інших. Підождемо й подивимось!" Рекордист Іванович спробував підкотитися на мотоциклі, але Дашунька до техніки ставилася так само спокійно, як і до трудових успіхів. "Кам'яний вік!" — зневажливо заявив Рекордист. Але Дашунька вже через місяць організувала мотосек-цію для веселоярівських дівчат і сама стала вчити їх водити мотоцикл. Чи коли й чув хто таке!А тоді організувала при Будинку культури секцію канатохідців — і теж для дівчат!
— Та навіщо, кажеться-говорпться! — не міг збагнути товариш Зповобрать.
— Хочу, щоб дівчата не втікали з Веселоярська, йшли до мене на ферми,— пояснила Дашунька.
— Канатом їх прив'яжеш, чи як?
— Грацію вироблятиму, красу, щоб ходили, не торкаючись 8емлі. А вас попросимо перукарню відкрити і для жінок салон краси — зачіски, масаж, манікюр і педикюр.
— Для гумових чобіт, кажеться-говорпться, педикюр?
— Сплять же не в чоботях! Ще нам треба купити верхових копей, вчитиму дівчат їздити...
— Вибрики,— зітхав Зновобрать,— ох і вибрпкп, кажеться-говориться!..
Зате несподівано з першого ж дня в усьому підтримувала Дашупьку Зінька Федорівна. МОЯЇЄ, бачила в пій мовби повторення своєї молодості, на відповідно вищому рівні, ясна річ, а може, дивилася на неї по-материнськи, як на дочку. Припустити, що Зінька Федорівна могла повірити в зоотехпічпі Дашуньчині таланти, тяжко, бо таланти, як відомо, річ невловима й непростежувана, до того ж і сама дівчина ще пе могла з певністю сказатп: є вопи в пій чи ні.
Приїхала ж Дашунька до Веселоярська головним зоотехніком колгоспу. Мала диплом сільгоспакадемії, нуль досвіду, трохи студентської ще практики, характер зухвалий, а зовнішність таку, що Зінька Федорівна перелякалась: "Загине дитина! Коли не втече від нас одразу, то пропаде!" В селі, навіть у такому пайсучас-пішому, як Веселоярськ, ніхто ще не здогадався споруджувати будинки для неіснуючих, неприсутніх спеціалістів. Прибудеш — рідведемо діляпку, бери позичку в держави, будуйся, поможемо. Але щоб одразу по прибуттю — ключ, і чисті половички на паркетній підлозі, і клацання вимикача у вітальні, і трам-тарарам? На жаль, і з прикрістю...
Зінька Федорівна запропонувала Дашупьці жити в неї. Дім великий, кімнат вистачить, та й контакт же їм потрібний, так буде зручніше.
— Для вас, може, й зручніше, для мене — навряд,— заявила {дівчина.— Залежність зашкодить у моїй роботі.
— Я ж від доброї душі...
— Дякую. Вже маю собі квартиру.
— До?
— У тітки Наталки.
— Звідки ти її знаєш?
— Не знаю і но бачила ніколи, але вона мспе жде.
Це була друга Дашупьчипа несподіванка, коли першою вважати її появу в Всселоярську.
Про Наталку в новому селі вже стали й забувати, вся її слава залишилася в Карповому Яру, затоплена дніпровою водою, завіяна вітрами. Тоді, в старому селі, Наталка славилася борщами. Що вона в пих клала, в яких пропорціях, так і лишилося нерозгаданим, бо вона й сама до ладу не могла пояснити, до того ж борщі в неї виходили смачними тільки для людей чужих, прибулих чп то з району, чи з області, а для своїх хоч як старалася, ніколи не могла зварити нічого путнього. Хитрощі? Але варто було поглянути на цю жіпку, щоб умпть знпкла думка про її хитрування. Наталка поставала перед вами ніби живо втілення української [Породи і природи. Обійти її довкола було однаково, що обійти комбайн. І доброта розлита в усьому: в обличчі, в руках, у голосі, в по-'гляді. До Наталки завжди відправляли па ночівлю всіх представників, уповноважених, гостей бажаних і навіть небажаних, і всі вопи виїздили з Карпового Яру з солодкими споминами про На-талчин борщ, пухкі подушки, затрушену духмяними травами долівку і сой, як у раю.
До речі, коли вже мова зайшла про борщ, то автор з усією відповідальністю заявляє, що цю унікальну страву винайшли амазонки. Так, так, оті войовничі діви, про яких писав ще Геродот, які жили на Дпіпрі між Дніпропетровськом і Запоріжжям і наганяли холодку багатьом древнім героям і хвалькам. Можуть спитати: чому про борщ пе згадують ні грецькі міфи, ні біблія? Дуже просто. Не доросли. Не той рівень. Далеко куцому до зайця. Греки знай вихваляли амброзію, якою насолоджувалися боги на Олімпі, та якісь асфоделі, що ними живилися вопи самі, а біблійні апостоли й святі отці харчувалися акридами. Для невтаємничеппх все це лупає так загадково й привабливо, коли ж доскіпатися, то виявиться, що амброзія — звичайна ячміппа каша, схожа на пашу кутю, але без маку, асфоделі — їжа мало по козяча, щось середнє між лопуцьками и козельками, акриди, попри їхпс розкішне звучання,— звичайнісінька сарана! Можна собі уявити, з якою зверхністю амазонки дивилися на всіх тих голодних греків і голодраних палестинських пастухів, маючи серед набутків своєї цивілізації борщ! І коли сьогодні хтось спробував би дослідити родовід тітки Наталки, то неминучо мав би починати від амазопок. Заважка тітка Наталка, щоб сідати верхи на коня? Але ж Тарас Бульба був що огрядніший. Окрім того, ніхто пе зпас, якої породи були коні в амазонок. МОЯЇЄ, ОТІ гігантські кістки, що їх усе життя збирав палеонтолог Підоплічко, були й пс мамонтові, а конячі?