Наталчппі ночувальники пе володіли такою розвогненою уявою, як автор цієї розповіді, до амазонок за щоденними клопотами вони сягнути ніяк не могли, але знайшовся з-поміж них запеклий театрал, який бачив у вахтанговців "Господиню заїзду" Голь-доні, і з його легкої руки Наталку прозвано було серед уповноважених "нашою Мірандоліною".
Та все це, нагадуємо, було в Карповому Яру.
У Веселоярську, серед іпшпх сучасних штуковин, збудовано було готель на шість кімнат, і степову Мірандоліну забули, здавалося, назавжди. Ніхто тепер не ночував у Наталки, хоч хату вона поставила ще більшу, ніж у старому селі, не варилися знамениті борщі, пухові подушки поторкано лежали двома рожевими гірками па старовинному дерев'яному ліжку з високими різьбленими бильцями. Пе має меж людська вдячність, але іі невдячність теж. Попервах Наталка пробувала нагадати про себе, приходила до контори, висиджувала на правліннях, слухала промови, сподіваючись, що не вистачить у готелі місця, перепаде і їй якийсь представник, хоч сквериенький. Але всемогутня техніка, вдершись у життя, все перевернула й перемішала. Представники тепер заскакували на півдня, на кілька годин, ночувати пс лишалися навіть у готелі, борщі їли в чайній, все похапцем, мало не на ходу, мерщій падали в машини — і далі, далі! Яка вже тут Наталка, яка там степова Мірандоліпа!
Аж тут падає па Весслоярськ з білої літньої хмари біле диво і заявляє самій Зіпьці Федорівні, що жптимо в Наталки! Точнісінько, як у телевізійній програмі професора Капиці "Очевидно — неймовірне". І па тому не кінець. Ще настануть часп, коли весело-ярівський готель аж тріщатиме від гостей, коли уповноважені сидітимуть у Веселоярську ТИЖНЯМИ й місяцями (дрючком їх не виженеш), коли Наталка етапе справжньою Мірандоліною, бо офіційно призначена буде завідувачкою готелю і головним спеціалістом по варіппю борщів у сільській чайній. І всі ці небувалі й не-чувані перевороти в житті Веселоярська викликані будуть не ким іншим, як Дашунькою, власне, тількп її присутністю. Така роль особи в історії, хоч що б там казали.
А попервах про Дашуньку всі сходилися на одному: втече. Якась професорська донька, приїхала походити босою по росі, побачити схід сопця в степу, почути, як мекають телята і кувікають
впні, цопити тепленького молочка, а тоді потреться-помнеться втече!
Найнастирлпвіше проповідували цю теорію недовір'я до молодого спеціаліста Щусі, яких підбивав на це Іван Щусь, особисто рацікавлений у зникненні Дашунькн. Йому навіть снилося, як щезає вона з Веселоярська, а іноді снилося, що її й зовсім ніколи не було в селі, і тоді Щусь па радощах так снідав, що його Параска ая" лякалася: "Ще й мспе проковтнеш, ненажеро!" А він їв, як англійський лорд: яєчню з салом на такій сковороді, що руками пе обхватиш, пшоняну кашу з вишкварками, пиріжки з сметаною, а запивалося всо свіжим компотом з вишспь, у який для бадьорості Щусь вливав абрикосівки, иастояної на меду й на корінцях, а тоді ще прочищав нутрощі холодненьким пивом, яке діставав з погреба,— і отак чоловік був готовий до трудового дня, хоч з більшого радістю знов повернувся б у свій солодкий сон, у якому пе було Дашуньки. У сні по було, а па фермах була, хоч з шапки вбийся!
1 Колись, ще в Карповому Яру, коли в колгоспі піхто не чув ні іпро техніку, ні про пауку, Щусь, завдяки, сказати б, спадковій своїй близькості до природи і до всього живого, виконував функції ветеринара. З'їсть корова павука чи там яку бепорю, обідме-ться вся — Щусь штрикне шилом у здухвиии, випустить з неї шкідливі вітри. Перестає скотина їсти, нудить світом — Щусь лікує її забовткою: дьоготь, олія, борошно, трохи перцю — ось і вся "мікстура". Помогти корові телитися, кобилі жеребитися — дістане теля чи лоша з самої глибппи. Нажене в коняки погу, якесь там запалення, чи що,— розколотить глини, обмаже, глина все витягне. Так і звався віп тоді: ветеринар Щусь.
Зненацька приїхав на візку чолов'яга. Назвався Федотом За-дорожнім і об'явив, що він — дільничний ветеринарний лікар. Чоловік учений, з дипломом, кимсь там десь призначений. Унав на Щуся, як сніг на голову.
— А я ж тепер як? — поспитав Щусь.
І — Вчився? — строго насупив брови ветлікар, і — Без учоби ж як? і — До? Що кінчав?
— Та де ж? У батька та в діда.
— Ясно. Тоді щоб без мене нічого... Коли що — викликайте.
— А мені тепер як?
— Ну, може, за ветфельдшера. Хоч теж не можпа без спеціальної освіти.
— Отьол у колгоспі скоро,— нагадав Щусь.— Тут на ніч разів п'ять треба бігати...
— Хіба що ветсанітаром? — роздумував Задорожній.— Санітар — це можна й без диплома, аби знання та вміння, та й коло іветерипарії залишаєшся. Будеш, значить, ветсанітар.
і Трудодні Щусеві нараховували так само, як і давніше, але для його фахової гідності удар був неймовірний. З повного ветеринара скотився до якогось ветсанітара! Хіба ж чоловік живе самими трудоднями? Іноді він всі трудодні оддав би за відповідне звання, а тут матеріально тебе й не зачіпають, а морально знищують.
Довго звикав Щусь до свого нового звання, вже й постарів, уже зараховували його до колгоспних ветеранів, і цо неабияк тішило його, бо "ветеран" чимось нагадувало йому безповоротно втрачене ним "ветерппар"; уже в колгоспі з'явилися і свої ветфельдшери, й ветлікарі, і зоотехніки, Щусь тільки холостив кнурців та бичків, влаштовуючи з того бичачого продукту хіба ж такі учти для най-шановпіших веселоярівців,— здавалося б, вспокоївся чоловік і вдовольнився. Дашунька, власне, Щуся ніяк і нічим но зачіпала, бо ж скільки вже в колгоспі спеціалістів та з якою освітою! Але старого, видно, заїло, що таке молоде й краспво — і вже тобі головний зоотехнік! Ну, хай би просто зоотехнік. По курях, свинях, телятах чп там по кролях — бери й загаровуй. А то ж по всьому головна!
— Та вона станок для злучкп корів побаче і втече! Наплюєте мені па лоба! — бив себе в груди Щусь.
А Дашунька побачила той станок, довідалася, що робив його само Щусь, покликала Щуся і, пострілюючи очима, сказала:
— Цей станок не годиться.
— Як то пе годиться! Та я тут скільки вже корів...
— Віп не відповідає науковим вимогам.