Левине серце

Сторінка 89 з 104

Загребельний Павло

У небі пад Весслоярськом летіли зорі й боги, штучні супутники й космічні кораблі, промені від давпо вмерлих зоряних систем і незідентифіковані космічні об'єкти, а Гриша біг у поля і чув у свої:: грудях ридання, а може, то й ридання були по в пьому, а в просторі, світові й космічні, які дано чути лиш найвразливішим душам, а Левенець тої ночі прилучався до найчутливіших і мав страждати від того замість радіти життю й молодості.

Віп біг далі й далі в степ, і холодний вітер цілував йому розпалені груди. Пахло хлібами, травами. Скільки любові в цих полях і жпття! Ошшпвся па Шпилях — найвищім місці степу, де колись завжди вигорали хліба, і тільки тітка Лисичка знайшла спосіб рятувати врожай у цім палючім місці. Коло Гострої могили пшениці були найбуйніші, стояли такою щільною стіною, що здавалося — впади на них, і візьмуть тебе па свої теплі руки, і зако-лисають, як малу дитину. Упав би тут у порох і плакав од щастя за людей, що вміють виростити таке чудо. Про себе не думав, забув, як орав, сіяв, вноси" добріша, не пам'ятав, що має косити цей лап за тиждень, біг далі, до Терпін, у самий глиб стену, втікав од незбагненної ворожості, рятуючись у ласкавій доброті хлібів. Коло Терпів схрещувалося три дороги, нові лісосмуги поєдналися там з чіпкими степовпми чагарями, що росли в низині з давніх-давен; колись узимку водилися в тому місці навіть вовки, влітку гніздилася сила-силенна птаства, тепер забігали вночі дикі кабани, і тому піхто б самотою не наважився навідатися туди, та й Гриша біг но з бажання виказати перед кимось сміливість, а тільки в намагашгі порятуватися від отого гупання й тувакання, що переслідувало його повсюдп, нагадувало про Котю, про Івана Безтурботного, про власну безсилість і безпорадність перед темним і незбагненним світом, що перевищує все зпане, бачене, відчуване, глибинні ший за земні глибини, впщий за зоряне небо, таємничіший за космічні далечі.

І що далі вглиблювався віп у темний степ, то ближче приступала до нього Котя, чув віп її сміх, голосніше й виразніше, аж страшно ставало від такої протиприродності; коло Тернів сміх пролупав уже й не здалеку, а мовби пад самим вухом, Гриша аж відхитнувся од того сміху, став, і тоді вдарило йому в очі різучим, білим, нестерпним, він затулився руками, мало пе стогнучи од несподіваного болю, але одразу й схаменувся, бо збагнув: машина.

— Якого чорта! — гукнув розізлено.— Хто там гразться?

Дівочий сміх летів па нього на широких променях фар, тоді обійшов довкола, був уже поряд, коло Гриші стояло біле-біле, сміялося далі, подавало йому руку, обидві руки, в білому світлі, все біле, і весь степ мовби став білий, прозорий, як весільна фата па і Коті, коли він стояв за столом навпроти й брязкав собі стаканом під ноги.

— Левенець? — спитало біле.— Це ти?

Не була то ніяка Котя. Перед ним стояла Дашунька.

— Погасіть світло,— звеліла вона невидимому водієві "Жигулів", бо то були просто "Жигулі" з черговим Дашуньчинпм залицяльником.— Погасіть і їдьте, а ми з Лсвснцем підемо пішки. Пе заперечуєш, Гршпо?

— А ти... па весілля? — пе знаючи, що сказати, промимрив віп.

— Вже була. Захотілося трохп подихати степом — мене й підвезли...

— Дашупько Юхимівно, ЯК же? — ображеним басом погукав з темряви "жигуліст".

— Я вам сказала — їдьте. Тон ще стояв, огинався.

— Ну?

Машипа фуркнула, поволі рушила з місця, але від'їхала недалеко. Хряпнули дверцята, вплізло велике й темпе, притупало, прпхекало назад до Дашупьки.

— Даінунько Юхимівно, пе можу без світла.

— Світіть, абп не па мспс!

Похекало, погупало, сіло, поїхало. На Веселоярськ? На весілля?

— Хто вопо? — спитав Гриша.

— Гість Безтурботного. Щось мені турчав, а я пе розчула. Хвалився знайома вами, зв'язками, посадою. Дурні завжди хваляться посадами. Л мені на дурнів так щастить, Гршпо. Віриш?

— Не знаю,— щиро промовив Левепець.— Я сьогодні не знаю нічого. А про тебе, Дашунько, то й піхто... Хіба про тебе можпа?

— А правду кажуть, піби в тебе левпне серце? — поспитала воьа.

Грпша —мовбп ая? загарчав. Справжпісіпькпй тобі лев. Тут загарчиш, коли так потопталися по серцю. Невже й Дашунька ще хоче?

70

Так мп закономірно і послідовно добралися до Дашуньки. Тирапія ісіннп тяжіє над автором, як отой дамоклів меч, що вже тисячі років перемандровує з одної збірки крилатих слів до другої і, мабуть, не затримається і в останній з них, зібраній доктором філософських наук. Істина ж велить: розповідати про Дашуньку від дня її появи у Веселоярську.

Сам факт появи, на жаль, не був задокументований. Бо Дашунька ні прийшла, ні приїхала, пі прилетіла. Ось що вчора не було, а сьогодні вже є. Ніби впала з хмари. Ще ніхто, здається, й не бачив дівчинп, а вже по Веселоярську покотилося:

— У конторі...

— Та ні, в Наталки!

— Там таке-е!..

Г~ — Сидить — гарне, встане — ще краще, а вже як піде — умри Ii воскресни!

— І не наше!

— Куди твое діло!

— Професорська дочка.

— Може, й вище!

— Тю! А що ж вище?

— Академіки ще є, не чув?

— Для села — академіки?

— А ти ж думав!

— Розробляють, як хапатп бика за роги, зайця за хвоста, а цапа за бороду?

— А я думав — ламають голову над способами з'їдання свинячого сала.

— Го-го! А то, кажуть, о такі, що хочуть вивести крилатих корів, щоб літали й поїдали гіллячковий корм, обчухруючи дерева.

— Або рогатих свиней...

— Або жаб у пір'ї й заготовляти з них пух на перини...

— Розхихотілися! Забули, які врожаї були, поки вчені не дали нових пшениць? Чи, може, про "мнроиівську" пе чули?

— Так то ж "мпронівська", то Ремесло.

— А Ремесло хто? Академік і Герой.

— То ж настоящий академік...

— А це дівча, може, й від настоящего прибуло.

— Чого воно? На екскурсію? Вареників з вишнями покуштувати?

— Прислане чп само?

— Хто ж його знає? Може, стихія закинула, а може, й само — побалується та й гайно назад...

Сьогодні незмога уявити, що колись Полярпої зорі не було в північній точці неба і навіть поблизу теж. Те само .можна б ска-вати про Дашупьку в Воселоярську. З'явилася, як зоря, і залишилася сяяти пе на день і не на два, сяяла вже два роки, а вже ж і світила, а вя^е Й сяяла! j Ну де могло таке народитися?

Біле, як пухнасте гусеня, як заячий хвіст спіднизу, як... На жаль, вссслоярівські порівняння розходяться з літературними нормами і навестп їх автор ніяк пе може.