Але все ж таки сумна подія завадила Івапові Безтурботному взятися за свою улюблену справу, і на четвертий день його вже не було в Світлоярську. Зате якісь люди привезли цілих дві машини нрекраспих дощок, вивантажили їх на механізаторському стані й поїхали собі, а ще якісь чужі люди стали стругати ті дошки, настилати підлогу в комбайновому навісі і збивати з дощок довжелезні столи.
Тут авторові доведеться шаткувати подальшу розповідь на дрібненькі розділп, бо події так і наскакують одна па одіту.
56
Стругання дощок, настилання підлоги, збиваппя столів відбувалося під наглядом і керівництвом — чиїм би ви думали? — Петра Безтурботного! Чоловік забув про соп, конячок своїх пустив па пашу, сам цілий день тинявся серед отих заклопотаних майстрів, підганяв, підказував, показував, наказував, і все цс з допомогою двох слів: "То... того..." Іноді віп пробував збагатити лексику, трохи змішоючи свій словниковий набуток: "Ото... отого..." Цим Петро мало кого здивував, бо до його способу мовлення в Світлоярську давно звпклп, але що не спав уночі — це вже перевершувало все можливе й неможливе! Дядьки впочі просто від небіжчика йшли в поле до механізаторського стану, щоб переконатися в тому, що чудасія — поруч. Петро Безтурботний не спав, бадьоро ходив довкола новеньких дощок, в руках мав добрячу ломаку, коли хтось підходив до нього, щоб покурити, показував ломакою па дошки, охоче пояснював: "Ото... отого..." Мовляв, тільки відверпись — розтягнуть і розікрадуть до цурки! Бо в степу дошка — однаково що золото.
57
На шостий день у Світлоярську знов з'явився Іван Безтурботний, але до батька на стан пе завернув, у матері теж не побував, небіжчикові шани більше пе віддавав, до півночі катав по асфальту па мотоциклі якусь дівчину, а яку — ніхто пс розпізнав, бо була закутана і відверталася від занадто цікавих і настирливих. На сьомий депь Івап Безтурботний знову зник.
58
Виходило, що Петро Безтурботний стругав столи не за ра-йонівським завданням, яке могло йти від сина, і не для колгоспу (бо про це б знали), а для себе особисто? Але навіщо? Тут думки розділилися. Може, хоче, святкувати срібне весілля з Ву-стею-Чухалкою? Може, присудили йому премію за переворот у психології, зроблений вічним Петровим спанням, і під навісом буде бенкет, якого світ не бачив? А може, в Світлоярську скликається міжнародний конгрес спирторобів для дегустації Вусти-них самогонок, які вона вміла варити з усіх відомих злаків, ягід, з садовини й городини, з табуреток, з макухи, з силосу, сінажу і навіть з того шпагату, яким на цукрозаводах зав'язують мішки з цукром (саме звідси й пішли початкп славетної української піс-пі про те, "як смикнули хлопці тої шпагатівкп..."). Висловлювалося безліч щонанфантастнчніших припущень, але перевірити жодного з них по вдавалося через обмеженість Петрового словника. Він одповідав або "То... того...", або ж "Ото... отого..." — і хоч плач, хоч скач.
Але вранці сьомого дпя (лік дням ведемо від Щусової смерті, не забуваймо) до Петра навідалась його власна дружина, це бачили дуже відповідальні люди, які могли засвідчити, що Вустя прибула на стан, всупереч своєму звичаєві, ще до схід сонця, що пробувала вона столи, налягаючи па пих своєю досить рельєфною фігурою, що, взявшись у боки, протанцювала по свЬкопастслспій підлозі, що всміхалася до свого Петра і, здасться, говорила йому щось ласкаве.
Аж тоді світлоярівці полегшено зітхнули. Згадали про ідею товариша Крикливця збудувати в райцентрі шіескачну з шефкухарем Вустсю і вирішили, що для проби плескачна обладнується в них. А що робиться все без оголошень і без відома навіть товариша Зновобрать, то це для сюрпризу. От у вас через тиждень жнива, а ми вам до жппв таку апетитну точку громадського харчування!
59
Авторитетними й відповідальними людьми, які засвідчили візит Вусті-Чухалки до Петра па його новобудові, були члени комісії по визначенню врожайності на світлоярівськпх полях. Комісію ось уже тридцять років незмінно очолював Свирпдон Карпович, тобто голова сільради Зновобрать. Булп в ній ще голова колгоспу Зінька Федорівна, головний агроном Лисичка, бригадир механізаторів Безкоровайппй, голова ревізійної комісії дід Левенець і член ревкомісії дід Утюжок. Обеліск представляв найради-кальнігау частину світлоярівського населення, колгоспний ветсапі-тар Щусь — ііайкопсерватнвпішу, що по заважало їм обом дотримуватися єдності в формі одягу (тверді, довоєнної моди картузи, такі самі фропчі, бавовняні галіфе з новорозочкамн) і взуття (взуття вони обидва не визнавали і незміппо виступали босими, незважаючи па високу свою місію).
Визначати врожайність треба було саме тоді, коли треба. Щоб пі передчасно, пі запізно. Щоб зерно налилося і зміцніло. Бо буває, й налите зерно від суховію так за тиждень зморщиться, що від планового врожаю — самі сльози. Отже, вгадати час — це було найголовніше, і Зновобрать робив це щоразу просто ідеально.
В чому полягав процес впзначенпя? Для цього використовувався особистий картуз товариша Зновобрать, пошитиіі точнісінько так і з такого самого матеріалу, як і в Обеліска та Щуся-ветерипара, але років, може, з п'ятдесят, а то іі шістдесят тому. Картуз дістався Свнридону Карповичу від його батька Карпа Сви-ридоповича, а тому — від його батька Свнрндопа Карповпча (не плутати з головою сільради). Цс був історичний картуз, реліквія, величезна коштовність. Зновобрать уже й не носив картуз, надягав його тільки в день визначення врожайності, виступав у ньому, як генерал,— ішов на чолі комісії понад тим чи іпшпм ланом і в щонайнесподіваніших місцях зненацька зривав картуз зі своєї сивої, ^стриженої їжачком голови і чимдуж жбурляв його вгору.
Картуз мовбп зависав у повітрі, це вже був і пе картуз, а якесь літаюче блюдце; світлоярівці, як люди практичні, використовували час польоту картуза для перепочинку, а на них дивлячись, автор і собі переставав писати ромапп, прислухаючись до настирливих порад одного критика, який твердо переконаний, що людина думає тільки тоді, коли не пише і взагалі нічого пе робить, а пе тоді, коли пише, добуває руду, плавить метал, оре землю, летить у космос, керує державою,