Отож, добряче перепочивши, всі зацікавлені особи простежували поглядом шлях польоту картуза, і там, де він падав, дід Левенець відмірював квадратовий метр, па тому метрі зрізали всі колосочки, виминали з них зерпо, зважували його, тоді пускали в діло арифметику — і ставало відомо, скільки буде центнерів з гектара. Але й це ще було не все, бо треба ж вивести середнє число з кожного лапу, а тоді середнє по кожній культурі, а тоді по всьому колгоспу. Роботи комісії вистачало па день, на два, а то й па три. Справи своєї комісія не відкладала школи, так було й цього разу. Інтерес до її роботи щороку затьмарював усі події в Світлоярську, цього ж року мимоволі виникало припущення, що цікавість не буде занадто гострою, бо й небіжчик у селі, і Петро Безтурботний з своєю химерною новобудовою. Але вже надвечір першого дня роботи комісії дядько Зновобрать зробив сенсаційну заяву: на світлоярівських полях достигав такий небувалий урожай, що колгосп "Дніпро" міг цього літа дати державі мільйон пудів хліба! Коли ж по всій Україні стоять такі хліба, тоді республіка вперше в своїй історії дасть мільярд пудів хліба. Ось тобі й иіфагорейські міфи! Про таке не чувано тут зроду, а люди ж ці жили в самому центрі грандіозного землеробства, може, найстарішого па планеті, яке зародилося в часи ненростежені, певно, за багато тисяч років до скіфів, розквітало, вмирало, земля заростала полином і пирієм, ставала цілиною, твердю, тоді знов розорювалась і цілі тисячоліття годувала свої п чула цивілізації хлібом, щоб умирати ще й ще і ставати цілиною, а тоді знов пухкою ріллею, чорним родючим лоном, яке приймало з рук людських кругле зерно, і щедро проростало злаками, просом, ячменем, житом-пше-пицею і всякою пашницею.
Всього було, але щоб мільйон і мільярд!
Автор негайно помчав до Світлоярська (не подумайте, що на весілля, ні!) і по телефону передав у центральну газету свою захоплену кореспонденцію, яка звалася "Колос братерства":
"Колп йдеться про хліб, про обов'язок республіки перед Радянського державою, ми призвичаєні до словосполучення "в засіки держави". Нині хотілося б сказати підпесепіше: "В житниці держави",— і це відповідало б народним уявленням про хліб як про синонім життя: иедарма ж один з найвідоміших злаків здавна зветься у нас житом. Але мені сьогодні, в цю високу й незмірно урочисту хвилину, хочеться вжити трохи невластиве слово "чаша", може, згадавши оті стародавні кам'яні зображення на могилах у степах, отих добрих і спокійних жінок — втілення родючості, які тисячоліттями стоять серед золотистого похилого колосся і тримають у руках чаші достатку й гостпппості.
Мільярди пудів хліба Росії, мільярд казахстанський — це вже було і ще буде. Мільярда українського ще не було ніколи. Ми сотворили його внерше і даємо в спільну чашу братерства. На цій землі пшеницю і жито вирощували здавна, але ще ніколи не бачили тут такого врожаю, по лилося ще ніколи таким потоком до-
'бірно зерно, і с щоеь символічне в тому, що Україна дає свій мільярд після того, як брати її російські й казахстанські вже не раз і не двічі наповнювали чашу братерства своїми мільярдами. Наш хліб мовби зродився сторицею від щедроти хлібів російських і казахстанських, справдилася народна мудрість: хліб — хлібу брат. ІСьогодпі думазмо про ту велику битву за врожаіі і за хліб, яку веде наш народ, про працю, тяжку й солодку водночас, про безсонні ночі на жнивах, про пестомне гудіння моторів у полях, про нескінченні валкп машин із зерпом, про. надзвичайно мудрі заходи по збереженню кожної зернини, бо ж надзвичайний уродився хліб, бо ж навіть для керування над достатком потрібна сувора ощадливість. Але сьогодні слід неодмінно згадати й іпше — про трактори з Уралу, про машини з Москви і Волги, про комбайни з Ростова, про пезвпчайні селекційні сорти пшспнці з Кубані, про добрива з Білорусії і Закавказзя, а ще, може, й про то зерно, яке давали брати для посіву в українську землю першої повоєнної весни. А ще й про історію, протягом якої зароджувалася, розвивалася й міцніла дружба народів Радянського Союзу. Земля у нас та сама, ідо й тисячоліття тому, але інші па пій люди, іішшії у них спосіб буття, і вже не в самотній відчаєності змагається сьогодні український ссляпин із землею і стихіями, а в дружній і могутній родині. І коли визріває на україпських полях псбувалпй в історії врожай, то це врожай братерства, це хліб братів і для братів. Доречно згадати сьогодні слова Миколи Бажана:
Ми в спільних битг.ах братство закріпляли. По-братськи хліб ділили.
Слово "хліб" завжди стояло в ряду таких зримнх понять, як "земля", "вода", "пебо", воно невіддільне од слів "життя", "добро", "світ", "мир".
Хліб порівнюють із сонцем, і рік небачено високого врожаю мас увійти в літописи радянської енохн роком радісного і яскравого сопця. Маємо всі підстави назвати цей великий хліб хлібом миру.
Золоте колосся в Гербі Радянського Союзу, туго, тучне, прекрасно обважніле. Цього літа воно немовби зійшло з Герба на поля, і пшеппці стояли непробивні, як золота вода, жито нагадувало якусь інопланетну фантастичну рослину, ячмінь вражав небаченою могутністю, ваговитість бронзи іі щирого золота була в кожному колоску, але пс була вопа мертвою, як у металі, а живою, радісною, розсміяною, як сміх дитини, як добрі очі хлібодара, як вродливі лиця матерів, що печуть паляниці.
Мені пощастило бути в перші дні жпив па полях Світлоярська. Бачив я поля, піби всуціль відлиті з благородного металу, сповнювався захвату від цього казкового видовища, бо справді ще ніколи не віддячувала земля за невтомну працю такою щедрістю, ніколи не стояв на цій землі такий хліб. І хоч знаємо, що хліб лише тоді хліб, коли він зібраппй, звезений і засипаний у засіки, але мимоволі хочеться затримати оту чарівну мить споглядання, вберегти її від псминучого забуття, залишити для нагадування, для історії десь бодай один невеличкий лап або клаптик поля з небувалою шпепицею па ньому. Сміючись із своєї недоречної мрійливості, ми, однак, гаразд відаємо, що псодміппо стоятимуть у кол-госиппх конторах, у райкомівських кабінетах, в обласних музеях снопи цієї рідкісної пшениці, оцих яштів, ячменів, вівсів.