— А оп у Стьопи крпвого ще в Карповім Яру па обійсті дуб ріс — так щоліта палило йому хату.
— Ховатися од грому найліпше під голчастими деревами, під буком, березою, яблунею, черешнею, абрикосою.
— Колись люди й хати ставили так, щоб пе било громом. І — А ми в Світлоярську як ставили?
— У пас громовідводи, нам не страшно.
і — Колись, кажуть, люди перш піж закласти село або город, пасли там худобу, тоді різали й дивилися печінку. Як печінка ушкоджена — місце погодяще, хворобливе.
і — Нащо тобі переводити худобу? Дивися, до сидять сови, кубляться гадюки, метушаться мурашки, бджоли беруть великі взятки, коти справляють свої свайби — ото все місця шкідливі.
Хоч як далеко відбігалп в розмовах од небіжчика, знов і знов згадували про нього, вірили, що завжди повертатиметься до них пам'яттю або ж розмовлятиме з ними в час обіду, як стверджується в иіфагорейських міфах. Піфагора в Світлоярську не знали (теорему Піфагора в школі проходили, але забували одразу ж по складанню екзаменів), міфів пе вчпли й пе хотілп вчити, бо ж "мы рождены, чтоб сказку сделать былью, преодолеть пространство и простор, нам разум дал стальные руки-крылья, а вместо сердца — пламенный мотор>>.
Пісня все-таки про Самуся, а но про Гришу Левенця. Бо в Грищі серце було, ніяким мотором воно пе замінювалося, і клопотів з тим серцем хлопець мав по саме нікуди.
Котя поралася з жінками, носила па столи, прибирала посуд, іноді мало не черкала Грпшу ліктем — і жодного тобі погляду! Ну, правда, й пі па кого не споглядала, пе стріляла своїми очись-|ками, бо ж сум, туга, траур, але на нього могла б позирнути, і Сказано вже було, що Самусі прийшли на похорон усі, чорти принесли й Роксоляну. Та про траур і не думала. Світила своїми безсоромними ногами, сокоріла перед чоловіками:
— Моя мама при народпнах мастила мене медом, і через тоте сільські легені липли до мене безтямно...
Там он у хатпні лежить мертвий чоловік, а вона із своїм медом! І хоч би ж тобі самі балачки, а то липла до Гриші, догоджала йому, підставляла то холодець, то смажепю, і він одвертався, ловив поглядом Котю і не міг упіймати.
Люд прибував і прибував. Посидівши, йшли в своїх справах, верталися знову. Балачки з проблем філософських спадали па що-депне життя, на врожай, на жнива, тоді підскакували знов до тем абстрактшіх, завертали й до питань династичних. Скажімо, про Левенців — це вже всім відомо, що малп своїм предком полтавського полковника Левенця Прокопа. А тпм часом до Карпового Яру перший Левепець прибпвся вя;е тоді, коли там хазяйнували Щусі п Самусі. Хто ж тоді воші? Ну, фундатори, засновники, корифеї — це ясно. А ще? Вся трагедія цих великих родів була в незнанні власного походження. Корені губилися в такій пітьмі, що не могли просвітити її пайзухваліші мпслптелі. Зненацька ось тут, коло мертвого, хтось серед ночі бовкнув, що Самусі — той; з полковників. З яких? Звідки? Будь ласка. Всі чули про фастівського полковника СсМспа Палія? Ще Шевченко про нього ппсав. Ну, чули. А хто був тоді ще полковником? І сільський ерудит, схований темрявою, став перелічувати. Палій — у Фастові, в Корсуні — Іскра, а в Богуславі — Самусь. І всі помагали Яну Собеському гро-митп під Віднем турецьке військо Кара-Мустафн-паші. Лихо з розуму! Без ерудита сьогодні людство не може навіть чхнути. Миттю .вискакує вам з-за спппп вже й не чорт з приказки, а доктор медичних наук і поясшос вам, що таке чхаппя. Консультанти, радники, помічники, експерти, знавці, а то й просто набридливі люди, яких заїдає надмірна освіченість, як оцей невідомий світлоярів-ськпіі житель (молодий учитель, чи хто він там такий?). Ну, хто просив? Жили собі люди в рівності, іноді пробували довести одним свою вищість, але по могли цього зробити і, потай радіючи цій песпромозі, втішалися рівністю, бо що може бути па світі краще! А тут тобі — ляп дурним язиком! Самусі — з полковників! А Щусі? Та н потім — що таке всі оті козацькі полковники? Хіба ми не масмо своїх радянських полковників, які громили чорні війська і під Берліном, і під Відпем, і під Будапештом, і під Белградом! Ну, не дали полковників ні Щусі, пі Самусі, але ж могли дати? Розумний чоловік, анія? ляпати про сумпівне полковництво Самусів, задумався б ліпше над кричущою несправедливістю законів природи. По й справді! Старий Щусь, як і весь його рід, був ближчий до природи, ніж старий Самусь і всі Самусі, природа ж, як відомо, вічна. Чи озпачає це, що й до вічності Щусь був ближчий, ніж Самусь? Для умів обмел;ених таке твердження самоочевидне, але чпм же тоді пояснити, що ось тепер Щусь лежить у домовині, а Самусь, який усе ЯЇИТТЯ клепав цеберки й торохтів залізом, живе й царює? А самодіяльний сільський ерудит ще й додає горя своєю недоречною ляпаниною!
Тут автор, правду кажучи, став каратися в душі з приводу того, що, не спитавши нічпєї згоди, ввів у свій роман доктора еру-дичних наук Варфоломія Кнурця, наївно вваяїаючи, що знання — то сила і найперша ознака цивілізації. Насправді ж найперша ознака цивілізації полягає в тому, щоб уміти сміятися по лише з чужих, але й з власних домагань, надто коли ці домаганпя пусті й дріб'язкові. А що може бути дріб'язковіше, піж хизування (гак званою вченістю?
От хто вже ніколи по страждав цим, так це Іван Безтурботний.
Він з'явився в хаті небіжчика надвечір третього дня, можпа було подумати, що прибув з райцентру, щоб висловити співчуття від імені відповідальних працівників, але з такою високою місізю не зовсім узгоджувався той факт, що до Щусевого двору Безтурботний прпкотнв на мотоциклі, в колясці якого розсідався Рекордист Іванович. До хати Івап теж увійіпом разом з Рекордистом, обидва були такі мордаті, що якось про траур одразу забулося. Разом вони впали за стіл і їлп паввппередки, мов за себе кидали, так що Котя не встигала й підставляти їм полумиски. Щастя, що Гриші Левенця на тон час у хаті пе було і вій пе бачив, як його кохапа дівчпна догоджас цим двом мордоворотам. Щоиравда, обидва вони довго й не затримувалися. Набили животи, витерли долонями маспі губи, смачпо закурили і гайда! Мертвий хай спочиває, а жшшй про живе думає. Безтурботний метнувся по Світлоярську туди й сюди, тоді помотався Рекордист; тоді зпов Безтурботний. Не інакше, пахло якимсь новим добровільним товариством. Утворити можна будь-що. Налякати дядьків, що Дніпро починає лунати їхню гору і Світлоярськ скоро завалиться в воду, втоне, капець йому. Єдиний порятунок: бетонувати гору! А для цього доведеться створити добровільне товариство порятунку Світ-лоярська. Венецію он рятують, і леопардів у Африці рятують, і білих ведмедів у Арктиці. А чим Світлоярськ гірший?