І ось несподівано, серед білого дня, старий Щусь помер, або, як казали колись про єгипетських фараонів, "відійшов за лінію обрію".
Споконвіку засновників імперій їхні нащадки згадували з шанобою навіть тоді, коли вони проциндрювали ті імперії до питки, як скажімо, тс зробили Діадохи із спадком Александра Македонського. У Світлоярську всі пам'ятали, що фундаторами, тобто засновниками, їхнього села були Щусі й Самусі. Тому коли помер старий Щусь, то провести його в остаппю путь прийшли всі. Най-
першими, звісно, Щусі, тоді Самусі, офіціальні особи на чолі в дядьком Зновобрать, Грицьком Грпцьковичсм і Зіпькою Федорівною, комсомольська організація, Безкоровайшш, дід Левенець, Утюжок, Петро Безтурботний, автору треба добряче надутися, щоб перелічити всіх світлоярівців, але він зпає, що справа це ще безнадійніша, ніж перелічити всіх талановитих письменників, бо якось вопо так виходить, що кількість талановитих завжди перевищує, кількість самих письменників. Колись з цим був страшенний клопіт, але тепер усі заспокоїлися, бо фізики нарешті відкрили теоретичні світи, де частка може бути більшою за ціле, і письменники можуть розкошувати в такій пе контрольованій здоровим глуздом обстановці.
За цими несуттєвими розбалакуваннями автор загубив головного героя, забувши сказати, що Грпша Левенець віддав шану покійному одним з перших, бо це ж був рідшій Котіш дідусь! Щоправда, Самусь випередив Левенця, але про це зайвий раз згадувати пе варто, бо читачі про все здогадалися вже й самі. Зате ніхто пе міг здогадатися, який буде ритуал похоропу старого Щуся.
Початок був звичайніш. Діда обмили, одягли в усе нове, при-иасспе старим для цієї найурочистішої події йою буттн па землі, поклали в труну із свіжоструганнх дощок, поставили труну на стіл, але не в хаті, а в холодній хатнпі, у великій же хаті иа столи мерщій иоиаставляли страв та білої горілки, і чоловіки, що приходили вшанувати померлого, всідалися за столи, пили, їли, гомоніли, і •гак було всю ніч, тоді день, ніч, ще день, а мало все тривати рівно дев'ять днів. Розкіш, яку могли собі дозволити тільки в Світлоярську і тільки такі діти природи, як Щусі.
Робота в колгоспі йшла собі, кожен робпв своє, але кожен влучав вільну хвилю чи то вдень, чи вночі, щоб заскочити на обійстя [старого Щуся, посиділи за столом, щось там з'їсти, помовчати, |подумати, посумувати, погомоніти. Щусі закололи кабанця, тоді зарізали теличку, яку виписали в колгоспі, в городника Гайдука визріла латочка картонлі-скороспілки, пішла в діло й молода картопелька, палали печі, розпікалися до червоного газові плити, жінки [варили, пекли, жарили й парили, поспли й носили до Щусевої хатн, а чоловіки зпай їли та згадували небіжчпка, навіть Петро [Безтурботний, який од вічного спання порозгублював усі слова, теж пробував устрявати в балачку, підкидаючи досить глибокодумне "токапня" й "тогокання": "Те... ото... отого... те..."
З боку сільського керівництва була енроба переконати Щусів, щоб вони не тримали небіжчика аж дев'ять дпів, а поховали па другий, ну, хай па третій день. Бо все ж таки иебіжчпк, хоч що там кажи, відволікає увагу від трудових зусиль, та й гігієна. Але Щусі затялися: дев'ять днів, як веліли ще предки. Дід Левепець, як колишній найперший інтелігент у селі, спробував науково пояснити предківський звичай:
— Значить, це встановлено так, бо чоловік дев'ять днів чи то вмер, чи то живий ще. Може й ожити. І не дихає, і лікарі скажуть, що вмер, а він бере й оживає. Бо природа всесильна. А чого справляють сорок днів? Бо сорок днів у чоловіка що мозок працює. Клі-тинкп гаснуть, як лампочки. На сороковий день згасає остання лампочка — і чоловік надає в тьму. А вічність — це і є тьма. Бо світло живо й переблискує, як людппа.
— А правда ото,— спитав хтось за столом,— що коли переносили кладовище, то багато мертвяків були перевернуті в трунах?
Це може сказати тільки представник влади,— поважно заявив дід Левенець.— Бо факт дуже відповідальний.
— Хто ж їх там перевертав? — поцікавився хтось інший.
— А самі й переверталися. І все ті, кого ховали молодими.
— Мертвими?
— Та мертвими ж, а й молодими. Хіба молоді пе вмирали? А колись воно було як? Ні тобі лікаря, ні хвершала, заплющив чоловік очі, склав руки — готов. Закопали його, а він оживає під землею, стогпе, ворочається, може, й кричить, вже тоді вмирає навсправжки і ото припадає лицем до землі. Страх і горе!
— Вигадки! — заявив дядько Обеліск.— І кладовища пе треба було чіпати. Нащо з кістками носитися?
— Знищить як клас і водрузить обеліск,— кольнув хтось Обеліска.
— А що? Правильно! — по розгубився той.
— І по простий, а плавучий,— додав ще хтось.
— І плавучий! — не здавався Обеліск.— А на ньому світящую звізду, щоб і пам'ятник і символ! І тоді б оцих малокультурних балачок не було. Ви ще про душу...
— Душа є,— сказав хтось.— Без душі як жо ти проживеш?
— В одного вона є, а в другого й катма...
— Небіжчик і вмер од того, що побачив, як від нього душа відлітає...
— Еге ж... Бо чоловік кудись іде, то слід од нього, а від душі — ніякого сліду... Ота кукурудза без слідів і показала дідові...
— Та дощ же був тої ночі! Дощ і змив сліди...
— Який дощ! Корова або свиня як станс в м'яке, так і дощі реніжать, і сніги метуть, і морозом сковує, а на весну протряхло — і слід од ратпцьі
— Гади он слід па каміпні на мільйони років оставили,— сказав дід Левенець.
— Як же вони па камені оставляють? Хіба каміпь, як глина, м'який? — спптав хтось.
— Могло буть, що каміпь розплавлений,— поясппв дід Левенець.
— А гад жо як? Згоріти ж мав би?
— Гад згорів, а слід остався.
— Та який же слід од попелу? Колп згоріло, то згоріло.
— Природа має свої тайни,— глибокодумно зауважив хтось, рятуючи діда Левенця від конфузу.
— От узяти хоч воду,— сказав інший,— е такі люди: стоїть тобі і чує, де в нього під ногами в землі вода тече.
— І лелека чує. Ніколи не помостить гпізда на дереві, яке стоїть над тіідзсмпимп водами.
} — А чого?
ечуть некорисливо. В грозу не ховайся під дубом або ясенем.
І — Бо туди громи б'ють. Надто коли води перехрещуються або
Люблять вони воду і притягають блискавиці. І — Верба й ліщина теж.