Тебе згадаю — і душа кричить:
О, хто тепер і як мене навчить!
Навчать мене було тобі не лінь,
А я пручавсь, як норовистий кінь.
Ти діяв лиш добро, а син твій — зло,
Я сіяв холод, ти дарив тепло.
Постіль приготував ти запашну,
А твій Меджнун безглуздо зрікся сну.
Для мене розіклав ти килими,
Упав на камінь я — в обійми тьми.
Я згадую твою любов і смерть —
І серце горем сповнюється вщерть.
Я старості твоєї не жалів —
Мене спіткали тисячі жалів.
Ти серцем звав мене,— в хвилину злу
Навіщо ж в серце ти пустив стрілу?
Якщо твоє я серце, то молю —
Не спалюй власне серце без жалю!
Коли мене ти серцем в грудях мав,
Навіщо в землю ти його сховав?
Кров мого серця ти сьогодні п'єш,—
Навіщо ж серцем ти мене зовеш?
В твоєму серці відпалав огонь,—
Мені до серця ти поклав огонь.
Я зруйнував твої надії й сни,
І став я бранцем власної вини.
Але страшну покару ти обрав —
Своєю смертю ти мене скарав!"
Так він ридав, і скарживсь, і волав,
Покіль над світом день не відпалав.
Покіль не розгорнула чорний стяг
Пустельна ніч, кипів Меджнун в сльозах.
Коли ж погасло тьмяне сяйво зір
І сонце обпалило схили гір,
Меджнун облив слізьми могильний прах
І знов на Неджд подавсь по чагарях.
Все втративши, нічого він не ждав,
На волю осуду себе віддав,—
І так минали, як в страхітнім сні,
Його похмурні ночі й темні дні.
Меджнунова дружба з дикими звірами
Творець цієї казки, чародій,
Розповідав про дальший хід подій:
Оплакавши в печалі рідний прах,
Меджнун блукав по горах і степах.
Стежки його до селища Лейли
З вигнання степового привели.
Там він побачив поруч із своїм
Ім'я Лейли на аркуші однім.
Той аркуш нігтями Меджнун роздер,
Своє ім'я лишив, Лейли — зітер.
Спитав у нього хтось з товаришів,
Чом з двох імен одне він залишив.
Він відповів: "Коли кохаю я,
Своє ім'я навік втрачаю я.
Закоханий хай буде раб чи шах,
Лише кохана в нього на устах".
Спитали люди: "Але чому ти
Своє ім'я волієш зберегти?"
І відповів Меджнун: "Чи хто з вас чув,
Щоб безум розуму покровом був?
Лейла мій розум і моя любов,
Вона мій зміст, а я її покров".
Так той безумець серця не беріг,—
Він геть пішов шляхами й без доріг,
Пісні складав і по степах блукав,
Від болю в серці лікаря шукав.
В одлюдності здичавівши украй,
Людей забувши і людський звичай,
Меджнун, мов дикий звір, живитись став
В пустельному степу корінням трав.
Він ніс з собою злагоду і мир,
І не страшив його захланний звір,—
Вовки його охороняли вдень,
І поруч з левом уночі олень,
Лисиця й заєць, тигр і ніжна лань
До нього йшли, як друзі, без вагань.
Коривсь йому тварин і звірів стан,
Він царював над ним, як Сулейман.
Над ним орел простер своє крило
Для затінку, щоб сонце не пекло.
Найбільшого спромігсь він досягнуть —
У звірів зникла їх хижацька лють.
Вівці не пожирав голодний вовк,
І лева рик нічний на вловах змовк.
Осла і пса скінчилася гризня,
Левицю ссало боязке ягня.
Меджнун блукав простором степовим,
А звірі йшли за ним і перед ним.
Де мав Меджнун на спочинок лягти,
Лис поспішав те місце підмести.
Тигр узголів'я владаря стеріг,
Газель лягала в нього біля ніг.
Онагра він за шию обнімав,
А голову на круп оленя клав.
Лев не склепив біля Меджнуна віч,
Чатуючи, як джура, цілу ніч.
Вовк віддано у темному степу
Виходив авангардом на тропу.
Загони вірні допоміжних сил
Оберігали пильно фланги й тил.
Меджнун, як проводир своїх полків,
Сидів у центрі війська хижаків.
Ніхто не смів Меджнуна турбувать —
Страшила всіх його хижацька рать.
Непроханих прибульців на шматки
Захланні розривали хижаки,
Зате коли приходив щирий друг,
Лежали звірі лагідно навкруг.
Без дозволу ні сестри, ні брати
Не сміли до Меджнуна підійти,
Він, як чабан,— без зброї й без хортів,—
Гнав череду свою, куди хотів.
Відколи з хижаками запізнавсь,
Меджнун людей вже більше не боявсь,
А на його орду з усіх усюд,
Немов на чудо, йшов дивитись люд.
Де був закоханий, до нього біг —
Не бачити Меджнуна він не міг.
Побіля нього, не минало дня,
Щоб хтось не зупиняв свого коня,
Приносив хліб чи винограду пліть,
Щоб разом із залюбленцем спожить,
А той прочанин ніжний, світлий див,
Що найхоробріших перестрашив,
Для наїдку свого — для себе — брав
Найменшу крихту з найдорожчих страв,
А інше все своїм захисникам —
Що ланям віддавав, а що вовкам,
І звірі всі схилялись перед ним,
Неначе перед божеством своїм.
Тому, що хижакам добро робив,
Меджнун перетворив їх на рабів.
Коли чаклун собаці кість дає,
Той з відданості кішкою стає.
Оповідання
Про давні дні і випадки старі
Розповідають нам повістярі:
У Мерві древньому всевладний шах
Скажених псів тримав на ланцюгах,—
На кого шах злостивсь, того він сам
На ікла кидав кровожерним псам.
У шаха був улюбленець-юнак,—
Порозумів він з багатьох ознак,
Що приязнь шахова мине, як дим,
Згордує шах улюбленцем своїм.
І псам його призначить залюбки,
Щоб перевірить їхні різаки.
Не маючи надії на царя,
Юнак поклавсь на доброго псаря.
Він на годівлю псів ходив щодня
І сам їм кидав на покорм ягня.
До щедрих ласощів з його руки
Призвикли поступово хижаки,
Йому не лиш корилися вони,
З ним вдячно примирилися вони.
І сталося, як завбачав юнак.
Був день, і шах подав сторожі знак,—
Жорстоким був в тім покиві наказ;
Мов пси, яких обпав у спеку сказ,
Сторожа ухопила юнака —
Вмить закінчилась боротьба тяжка,
Його жбурнули, як різницький крам,
Смердючі пси — на розтерзання псам.
Вже ті вовки з наказу ватажка
Хотіли кинутись на юнака,
Але спинилися, впізнавши враз
Того, хто годував їх довгий час.
І пси навколо юнака лягли,
І лащитись до нього почали,
І не страшний їм був дозорця бич,—
Так день минув, і так минула ніч.
А коли ранок світич засвітив
І ночі шовк вогнем позолотив,