Кого між звірів оселив одчай,
Той перейняв у звірів їх звичай.
Коли гнилизною береться плід,—
Його від гілки відітнути слід,
Щоб не розносився отруйний прах
Від подуву по молодих садах.
До руйнування думкою я звик,
Тож хай в руїнах мій минає вік.
Гадай, що менше на одне стебло
На щедрій ниві на твоїй зросло.
Забудь той шал, якого ти зазнав,
Вважай, що ти мене не зачинав.
Подумай, що я вмер в п'янкому сні
Й ти сам могилу викопав мені,
І не питай в безумного ума —
Відкіль він зник, вже там його нема.
Ти кажеш, путь кінчається твоя,
Але помру раніш від тебе я.
Живі тебе оплачуть у журбі,—
Що вже від мене, мертвого, тобі!
Батько прощається з Меджнуном
Побачив батько, що загине син,
Переконався, що причинний він,
Що способу нема його зцілить —
Так сплуталась та вузлувата нить.
"В тобі початок мій і мій кінець,
Ти — і ярмо залізне, ти — й вінець!
Я розумію твій гіркий одчай,
І я тобі й собі кажу: "Прощай!"
Дивись, твій батько помирає,— плач!
Надходить ніч, мій день минає,— плач!
Схилися наді мною, сину мій,
На мене воду сліз своїх пролий,
Щоб я останнє омиття здійснив,
Відходячи в колиску вічних снів.
Прощай! Уже в дорогу склався я,
І з білим світом розпрощався я.
З оцього світу, де панує гніт,
Переселився я у кращий світ.
О світло віч, о сонце осяйне,
Прощай! Ти не побачиш більш мене.
Прощай! Я вже зложив свої скарби,
Мій корабель готовий до плавби.
Прощай! Ми розлучаємось в біді,
Зустрінемося на страшнім суді.
Прощай! Вже нас не в'яже наша кров,
Спізнились ми, а караван пішов.
Прощай навіки! Зустрічі не жди!
Ми розлучаємося назавжди!"
Останніх слів гірких гірка пора!
Старий вернувся до свого шатра.
Вже не було для існування сил
В його душі легкій, немов той пил.
Знеможений, він ще прожив два дні
В глибокій самоті — серед рідні,
Аж раптом смерть, як з засідки, одним
Важким ударом покінчила з ним.
Птах долі притьмом вирвався з сільця,
Шукаючи дороги до творця.
Душа його витала в небесах,
І з порохом земним змішався прах.
Щасливий той, хто на шляхах земних
Не мав добра і скарбу не беріг,
Хто не вбивав, не гарбав і не жер,
Мов блискавка, родився і помер.
Ти вічний в'язень, світ — твоя тюрма,
Не дбай про спокій, бо його нема.
Тому, хто оселився в цім селі,
Забути слід про спокій на землі.
Прийшов кінець — не піддавайсь журбі,
Не ти загинув, світ помер в тобі.
Світ — лютий див, він жде на твій загин,
Тебе доконче мусить вбити він.
Сердець чимало в нього в чаші є:
Чекай, ти в ній побачиш і своє.
Світ сіє горе й пожинає біль,
В його траві — мечі, у водах — сіль.
Докіль же нам карать себе плачем,
Брести в неволі, наче під бичем?
Радій же світлом, радістю життя,
Скорботи нас провадять в небуття.
Хто уникає радощів,— не муж,
А в поросі земнім холодний вуж.
Троянди цвіт на запашних вітрах,
Не будь вужем, що пожирає прах.
Життя — мета. Тримайся за життя.
Що після нас лишається? Сміття.
У схованку нічого не складай,
Будь жорном у млині — візьми й віддай.
З пустого воза мита не беруть.
Чи брав харадж із згарища хто-будь?
Хто випасав з тобою табуни,—
Глянь в записи, де ділися вони?
Цвіт одцвітає, одмирає плід,—
Вогнепоклонників пропав і слід.
Де люди гір і де народ степів?
Де Кеяніди? Хто їх заступив?
Остерігайся зла, твори добро —
І прийде щастя у твоє шатро.
Від лиходійства не чекай дарів,
Хто зло створив,— собі його створив.
Створи добро й хоч в прірву кинь — воно
Повернеться до тебе все одно.
Від себе не сховаєшся ніде,
За кожний вчинок нас відплата жде.
Людині, що горі звіряє вість,
Гора тією ж вістю відповість.
Меджнун довідується про батькову смерть
Одного разу пізній звіролов
По здобич поночі у гори йшов.
Меджнун сидів одлюдно на горі,
Подібний до самітної зорі.
Уздрівши лева, добрий чоловік
На нього люто вигострив язик,—
Він сік, немов мечем, і не щадив:
"Гей ти, безрідний, божевільний див!
Чи ти про кого згадуєш коли?
Чи є для тебе хто, окрім Лейли?
Ти кинув батька, кинув рідний край,
О безсоромний, з сорому спалай!
Вже краще б ти в сирій землі зогнив,
О найнегідніший з-поміж синів!
Ти молодий, коли твій батько жив,
З нерозуму ти ним не дорожив,
Немає в тебе батька — він помер,
То ти б хоч пом'янув його тепер.
Ти за життя від нього відрізнивсь,
То хоч тепер труні б його вклонивсь,
Пролив сльозу на похололий прах
І виблагав пробачення в сльозах!"
Слова мисливця зрозумів Меджнун,
Він застогнав, немов дутар без струн,
На землю впав, себе у тім'я бив
В сльозах по найдорожчому з скарбів.
Ще не наплакавсь він, не наридавсь
І на могилу батькову подавсь...
Душа в пітьмі блукала, мов алмаз
В ній притьмом розколовся і погас.
В темницю в'язня вдень приходить ніч,
Вночі недужий не склепляє віч,—
Меджнун весь вік жив під ярмом чуття,
Він бранцем горя був усе життя,—
Гіркого світу під'яремний гість,
Як він переживе сирітства вість?
Хто міг тепер йому допомогти?
Тяжка недоля — осуд сироти!
Меджнун не батька — горб землі спіткав,
Шукав розради і не відшукав,—
Розрадити його не міг ніхто,
В журбі йому не допоміг ніхто,
І стільки він кривавих сліз пролив,
Що кров'ю землю щедро замісив.
"О батьку,— він волав,— невже ти вмер?
Де твій вінець? І де ти сам тепер?
Розраднику, де я тебе знайду?
З ким втишу скорб і поділю біду?
Ти в безсинівстві спокій свій знайшов
І через те у кращий світ пішов.
Мені важкий безбатьківства тягар,—
Страшніших в світі не буває кар.
На поміч! Де ти є? Допоможи!
Кінець мій настає, допоможи!
Мій захисник, моя розрада — ти!
Моя відвага й вища влада — ти!
Моїм наставником завжди був ти,
Моїм притулком од біди був ти.
Від тебе в тьмі відстав я на путі,
Без проводу упав я на путі!
Цей горб землі — гіркий докір мені
За всі мої безумства навісні.