Лейла і Меджнун

Сторінка 15 з 25

Нізамі Гянджеві

В якому лігвищі Меджнун лежить,
Поклавши більше між людей не жить,

В якій ховається пекельній млі,
В якій кипить розпеченій смолі,—

І кволий батько, ухопивши слід,
За день пробіг триденний перехід,

Побачив сина на порозі тьми
І вмився кров'ю серця і слізьми!

Меджнун з життям порвав усі зв'язки,—
Лишились тільки шкіра і кістки

Від того, хто себе занапастив,
Коли коханню серце присвятив.

До мрій своїх прикутий на ланцюг,
Забувши слово "брат" і слово "друг",

Програвши з щастям безнадійний спір,
Меджнун в печері жив, як дикий звір,

Він на повільну смерть себе прирік
І втратив глузд, і розум в нього зник.

Нещасний батько біля сина сів
І синове чоло слізьми зросив,—

Неначе з серця пролились вони,
З його скривавленої глибини.

Меджнун схопився, подививсь навкруг,—
Побачив, що над ним схилився друг,

І затремтів — безумця страх стинав,
Він у старому батька не пізнав!

Той, хто забув себе в пітьмі руїн,—
Як пам'ятати інших може він?!

Меджнун сказав: "Як ти мене знайшов?
І хто ти є, і звідки ти прийшов?"

І відповів Меджнунові старий:
"Я — спалений стражданням батько твій!"

Приглянувшись до батькових сивин,
У ноги впав йому безумний син.

Обидва спалахнули, наче хмиз,
І пролили удвох потоки сліз,

І довго цілувались батько й син,
І гірко обнімались батько й син.

Наплакавсь батько і від сліз знеміг,
Оглянув сина з голови до ніг,—

Той голий перед ним в своїй біді
Стояв, як грішник на страшнім суді.

Сакви свої з добром одкрив старий,
Вдягнув Меджнуна у пристойний стрій,

Нові кафші на ноги взув йому,
І пов'язав на голову чалму,

І притчами, яких колись вивчав,
Напучувати сина розпочав:

"О сину мій! Не час дрімати в сні!
На буйних конях пролітають дні!

З шляху, де трави гострі, як мечі,—
Біжи удень і геть тікай вночі!

В облозі ти і до страждання звик.
Минає місяць, і минає рік —

Стріл не шкодує темний небосхил,
І ти, скривавлений, лежиш без сил!

Ти всі страждання зносив дотепер,
Але в'яви, що ти уже помер,—

Коли навіки твій погасне зір,
Тебе пожре, мов падло, хижий звір!

Псом краще бути в рідній стороні,
Аніж поневірятись в чужині.

Ти поспішав, ти біг, допоки міг...
Куди ж прибіг? До смерті на поріг!

Життя не варте горя і страждань,
Ні сліз пекучих, ні тяжких ридань.

Глянь, джерело прозорої води
В сипких пісках зникає назавжди.

Могутні схили дикої гори,—
Дарма, і їх розколюють вітри.

Будь хоч залізний, хоч камінний будь —
В житті тебе на порох перетруть.

Упертістю себе ти вславив скрізь,
Вже треба й заспокоїтись — змирись.

Шаліючи, немов свавільний див,
Ще молодий, ти серце вщент спалив!

Живи й терпи — так розум нам велить.
Умій всміхатися, коли й болить.

І сонце — радість, і трава, й вітрець.
Радіє з радощів малих мудрець.

Хоч мить одну в житті щасливий будь.
Хто знає, як скінчиться наша путь?

Іще сьогодні, поки ти живий,
Правдивий підсумок собі підбий,

Бо завтра, в неминучий смертний час,
Хто вибачить, хто зрозуміє нас?

Тобі до уст в останню мить страждань
Приставлять дзеркало твоїх діянь.

Свого піткання жінка не мине,
І чоловік, що сіяв, те й пожне.

Сьогодні ладан добрих справ пали,
Щоб не почути в смертний час хули.

Свої діяння зважуй за життя,
Щоб в смертний час не знати каяття.

Триває наша радість тільки мить,
І горе свій кінець в собі таїть.

У птаха є гніздо, у пса свій двір.
Людина ти чи здичавілий звір?

Людиною тебе я породив,—
На дива схожий будь, коли ти див,

Коли ж людина з людським серцем ти,
Йди до людей з своєї самоти.

Мій за тобою поспішає кінь,
Моїх стремен від себе не відкинь.

Я твого роду — ми товариші,
Будь втіхою старечої душі.

Вночі від мене поженеш коня —
І вже не знайдеш завтра в світлі дня.

А що тобі важкий тягар цих слів,
Не нарікай — то так господь велів.

Коли приходить смерть — без боротьби
Змирися з кругообігом судьби.

Щасливий будь — кінчається мій лист.
Впивайсь вином — зруйновано мій міст.

Я залишаю світ, нема надій,—
Убитий горем я, а ти радій.

Пожовкле сонце крізь вечірній пил
До заходу схиляється без сил.

Минув мій день, уже я гину, глянь!
Дійшла душа до уст, мій сину, глянь!

Покіль не вдарив Азраїл крилом,
Батьківський дім зігрій своїм теплом.

Боюсь, ти вернешся, як час мине,
Та в ньому не застанеш вже мене.

Впадеш чолом на мій нужденний прах,
Квилити будеш, як підбитий птах,

Та хоч твій подих буде наче дим,
Уже мене ти не зігрієш ним.

Коли ти горем навіть спалиш світ,
Мене не вернеш — вже пропав мій слід".

Меджнунова відповідь батькові

Меджнун зотлів від цих скорботних слів,
Він догодити батькові хотів,

Блукання кинути, себе скорить,
Терпінням біль і тугу обдурить,

Але Меджнун себе не поборов —
Вернулася й перемогла любов.

І він сказав: "О батьку, твій урок
Розплутує вузли моїх думок!

Мій бідний розум — твій слухняний раб,
Душа тобі скоритися могла б,

Але твого світильника вогні
В пітьмі пекельній світять не мені.

Я мушу волю виконать твою,
І ось безсилий, як дитя, стою.

Ти хочеш розум повернуть мені,
Але себе вже не збагнуть мені.

На розум мій упав кохання гніт,
Для мене й шеляга не вартий світ.

Таких ударів долі я зазнав,
Що все забув, що в світі чув і знав,

Всі спомини розвіялись давно,
Зосталось тільки забуття одно...

Спитай у мене, хто я й де мій дім,—
На це тобі "не знаю" відповім.

Що ти мій батько, пам'ятаю я,
Але твого ім'я — не знаю я.

З моєї пам'яті не ти лиш зник,
Від мене й пам'ять подалась навік.

Не знаю, ким і звідки гнаний я,
Закоханий а чи коханий я.

Мене любов нещадно обпекла,
Її вогонь спалив мене дотла.

У курені, в зеленій глушині,
Сухий плескач став наїдком мені.

Млин долі зупинився назавжди,
Немає вже ні збіжжя, ні води.

Згубився в здичавілості Меджнун,
Бо не живе поміж людей дикун.