— Хай буде так, мій добрий отче в науці, постарайся, і ти знатимеш, що значить зробити послугу королю Франції. Ми вирішили, коли цього не заборонять сузір'я, — а наші обмежені знання показують, що вони сприяють нам, — піддати небезпеці навіть нашу власну особу, щоб припинити ці антихристиянські війни.
— Нехай святі угодники сприяють здійсненню побожного наміру вашої величності, — промовив астролог, — і боронять вашу священну особу.
— Дякую, вчений отче! Візьми цю дещицю, яка поповнить твою цінну бібліотеку.
І король поклав під один з томів маленький гаманець з золотом. Скупий навіть тоді, коли зачіпали його забобонність, Людовік думав, що астрологові досить за послуги тієї платні, яку він йому призначив, і вважав, що має право користуватися з порад ученого за помірне винагородження навіть у дуже важливих випадках.
Людовік, передавши гонорар своєму адвокатові (висловлюючись юридичною мовою), зверну вен до Дорварда:
— За мною, мій бравий шотландцю, обраний долею та монархом, щоб здійснити сміливий подвиг. Дивись же, щоб усе було готове, і тієї миті, коли дзвін монастиря святого Мартіна задзвонить опівночі, ти поставив ногу в стремено. Хвилиною раніше чи пізніше — і ти можеш пропустити сприятливе розташування сузір'їв, яке пророкує успіх.
Сказавши це, король у супроводі свого молодого охоронця покинув приміщення. Тільки вони вийшли, як астролог висловив зовсім інші почуття, ніж ті, якими він був охоплений у присутності короля.
— Скупий раб! — сказав він, зважуючи гаманець у руці, бо, не відмовляючи собі ні в чому, завжди потребував грошей. — Підлий, брудний мерзотник! Жінка перевізника більше дала б, щоб довідатися, чи її чоловік щасливо перепливе море. І він ще гадає, ніби розбирається в нашому високому мистецтві! Скоріше лисиця, що бреше, і вовк, що виє, прославляться як музиканти… Чи ба, він читає великі письмена неба! Хіба можуть бути рисячі очі в сліпого крота! Post tot promissa[156] —після стількох його обіцянок, якими він мене засипав, щоб переманити до себе з двору уславленого Матвія, де угорець і турок, християнин і язичник, навіть московський цар і татарський хан навперебій обдаровували мене! Чи не гадає він, що я буду вічно жити в цьому старому замку, як снігур у клітці, щоб співати, коли йому заманеться, і все це за кілька зерен та краплину води? Ні, не буде цього! Aut inveniam viam ant faciam[157], я щось придумаю. Кардинал де ля Балю — чоловік спритний і щедрий… Я все йому розповім, і тоді його преосвященство, буде сам винен, коли зорі не показуватимуть так, як йому хотілося б. Він знову взяв гаманець і зважив його на долоні.
— Може, в цьому поганенькому футлярі лежить діамант або перлина великої вартості. Я чув, що король буває щедрий до марнотратства, коли вбачає в цьому власну вигоду, — сказав астролог.
Галеотті випорожнив гаманець — у ньому було всього-на-всього десять золотих монет. Обурення його не мало меж.
— Чи не думає він, що за таку низьку плату користатиметься з плодів небесної науки, яку я вивчав у відлюдника-вірменина Кіркора, що не бачив сонячного світла протягом сорока років, у грека Дубравія, котрий, кажуть, воскрешав мертвих, і навіть у шейха Ібн-Халі, якого я відвідав в його печері у пустинях Фіваіди? Ні, присягаюся небом! Той, хто так зневажає науку, повинен загинути через своє неуцтво. Десять золотих! Та я б посоромився запропонувати стільки моїй покоївці Туанетті, щоб вона купила собі нове намисто.
Кажучи так, обурений мудрець усе ж таки висипав десять золотих у великий, підвішений до пояса капшук, який Туанетта та інші співучасники його марнотратства звичайно примудрялися спорожняти швидше, ніж філософ із усією своєю наукою встигав наповняти його.
Розділ XIV ПОДОРОЖ
Я бачу, Франціє, тебе, країно див
Природи та мистецтв: ти знов передо мною!
Твої сини, що їм утіхою є праця,
І щедро дякує за пильний труд земля;
Дочки-смугляночки, що сміх у них в очах,
Волосся чорне їх, мов воронові крила!
Проте, о Франціє, ти знаєш стільки лиха
Як за старих часів, так і за наших днів…
Невідомий автор
Уникаючи всяких розмов з ким би то не було, бо такий був наказ, Квентін Дорвард поспішив одягтися в простий, але міцний панцир з набедрениками й нарукавниками й надіти на голову стальний шолом без забрала. Поверх усього він одягнув красивий замшевий каптан, оздоблений і гарно гаптований по швах — такий, як носили економи знатних родин.
Усе це приніс йому в кімнату Олів'є і, як завжди вкрадливо усміхаючись, улесливо сказав, що його дядька навмисне поставлено на варту, щоб він не розпитував про ці таємничі готування.
— Ми постараємося вибачитися за все перед вашим родичем, — сказав Олів'є, знов усміхаючись. — А коли ви, любий мій синку, повернетесь цілим і здоровим з подорожі, успішно виконавши доручення, то не сумніваюсь, що дістанете в нагороду велике підвищення, яке не тільки позбавить вас необхідності звітувати комусь про ваші вчинки, але й дасть можливість вам самому командувати і вимагати звіту від інших.
Кажучи це, Олів'є Диявол вважав, напевне, що бідний юнак, чию руку він так приязно стискував, неминуче загине або попаде у полон, виконуючи доручення. Він додав до цих прекрасних слів маленький гаманець з золотом на дорожні витрати як подарунок від короля.
За кілька хвилин до дванадцятої години ночі Квентін, згідно з даними йому вказівками, пройшов у другий двір і зупинився коло Дофінової башти, де, як знає читач, була тимчасова резиденція графинь де Круа. Тут він побачив вершників, призначених для охорони, двох віслюків, навантажених багажем, трьох спокійних коней для графинь та відданої їм служниці і доброго бойового коня для нього самого, сідло на якому виблискувало стальними бляшками при білому місячному сяйві. Дорвард не зронив жодного слова. Люди сиділи в сідлах нерухомо, і в неясному світлі Квентін з радістю побачив, що всі вони були озброєні і тримали в руках довгі списи. Їх було тільки троє, і один з них прошепотів Квентінові з сильним гасконським акцентом, що провідник приєднається до них за Туром.
Тим часом вогники, блимаючи поза гратами башти, свідчили про те, що графині квапливо закінчували лагодитися в дорогу. Нарешті маленькі двері, що вели з башти в двір, відчинилися, і три жіночі постаті вийшли в супроводі чоловіка, закутаного в плащ. Вони мовчки посідали на коней, а чоловік у плащі пішов уперед, обмінюючися паролями й сигналами з вартовими, повз яких вони проїжджали. Так вони, зрештою, минули останній з цих жахливих бар'єрів. Тут чоловік, що був їм за провідника, зупинився і тихим голосом сказав щось до двох жінок.