— Нехай небо благословить вас, государю, — пролунав голос, який вразив вухо Квентіна, — і простить вам, коли ваші наміри не такі щирі, як ви кажете! Тепер єдине моє бажання — якнайшвидше опинитися під захистом доброго епіскопа Льєжського.
Той, до кого звернулися з такими словами, промимрив щось у відповідь і пішов назад за ворота. Квентінові здалося, що при місячному світлі він пізнав у ньому короля. Мабуть, неспокій, що той відчував через від'їзд своїх гостей, змусив його самому бути присутнім на випадок, коли в графинь з'являться якісь вагання або ж виникнуть ускладнення з боку сторожі замку.
Покинувши замок, вершники деякий час їхали дуже обережно, щоб уникнути ям, пасток та інших перешкод, влаштованих там на превелике незадоволення сторонніх осіб. Проте гасконець, як виявилося, чудово орієнтувався в цьому лабіринті, і за чверть години їзди вони вже були поза межами Плессі в парку й наближалися до міста Тура.
Місяць, який тепер вийшов з-за хмар, лив ціле море світла на чудовий краєвид. Вони бачили, як велична Луара котить свої хвилі через найродючішу рівнину Франції між мальовничими берегами, на яких височіли башти й тераси, росли оливкові гаї й виноградники. Вдалині видно було мури міста Тура, старої столиці Турені, з фортечними баштами й визубнями, що під місячним світлом здавалися білими. За ними здіймалося готичне громаддя, яке спорудив благочестивий епіскоп Перпетус ще в п'ятому столітті, а згодом з архітектурною майстерністю надбудували Карл Великий та його спадкоємці, — найвеличніший храм у Франції. Поряд видно було башти церкви святого Гасьєна й похмурі контури замку, який був за старих часів резиденцією римського імператора Валентініана[158].
Незважаючи на те, що обставини, в яких опинився Квентін Дорвард, цілком заволоділи ним, молодий шотландець, звиклий до диких, пустинних, хоч і величних гір своєї батьківщини і до суворості навіть найкрасивіших її краєвидів, не міг не захоплюватися, дивлячись на цю місцевість, яку мистецтво й природа, створюючи, нібито змагалися між собою. Але незабаром його розбуркав голос старшої дами, настроєний принаймні октавою вище від ноти того ніжного тону, яким вона прощалася з королем Людовіком. Вона бажала поговорити з начальником загону. Стиснувши шпорами коня, Квентін підігнав його вперед і шанобливо відрекомендувався дамам.
— Як вас звати і який ваш ранг?
Він сказав те й інше.
— Чи добре ви знаєте дорогу?
— Я не можу, — відповів він, — претендувати на точне знання її, але в мене є докладні інструкції і на першому ж місці відпочинку нас має наздогнати провідник, на якого можна цілком покластися в дальшій подорожі. А поки що вершник, який щойно приєднався до нас і став четвертим у нашому ескорті, буде нам за провідника.
— А чому саме вас обрали для виконання такого доручення, пане мій? — запитала дама. — Мені сказали, що ви той самий юнак, який недавно вартував у галереї під час нашої зустрічі з принцесою Франції. Мені здасться, що ви надто молодий і недосвідчений для такої служби та що й чужинець у Франції, як свідчить ваша вимова.
— Я зобов'язаний коритися наказам короля, мадам, а не обговорювати їх, — відповів юний воїн.
— Ви благородного походження? — спитала дама.
— З певністю можу твердити це, — відповів Квентін.
— А чи ви не той самий, — боязко запитала молодша графиня, — кого я бачила в заїзді, коли король покликав мене подати йому сніданок?
Знижуючи голос, мабуть, через таке саме почуття боязкості, Квентін відповів, що той самий.
— Тоді мені здається, — сказала графиня Ізабелла, звертаючись до своєї тітки Амеліни, — що ми можемо бути спокійні під охороною цього молодого дворянина. Принаймні він не схожий на людину, якій можна доручити виконання підступного й жорстокого заміру щодо двох беззахисних жінок.
— Присягаюся честю, мадам, — сказав Дорвард, — славою мого дому й прахом моїх предків, що я не міг би навіть задля Франції й Шотландії, разом узятих, зрадити вас або бути з вами жорстоким.
— Добро сказано, — зауважила пані Амеліна. — Але ми звикли чути прегарні слова від короля Франції та його наближених. Саме ці прегарні слова й змусили нас шукати притулку у Франції, тим часом як ми могли б з далеко меншим риском, ніж тепер, знайти його в епіскопа Льєжського, чи Венцеслава Німецького[159], чи Едуарда Англійського[160]. А що ж вийшло з обіцянок короля? Нас ганебно переховували під негідними для нас плебейськими прізвищами у брудному заїзді, наче якийсь заборонений крам… І нам, як ти знаєш, Марто, — сказала вона, звертаючися до своєї служниці, — нам, що звикли наводити туалет не інакше, цк під балдахіном на підвищенні з трьома східцями, довелося одягатися самим, стоячи просто на підлозі, як то роблять молочниці.
Служниця Марта підтвердила, що її пані каже сумну істину.
— Я б хотіла, щоб це було найбільше лихо, люба тітонько, — сказала графиня Ізабелла. — Я б радо обійшлася без зайвої розкоші.
— Але не без товариства, — заперечила старша графиня, — це, моя люба кузино, просто неможливо.
— Я б обійшлася без усього, мила тітонько, — промовила Ізабелла голосом, який проник у саме серце її юного провідника й охоронця, — аби тільки знайти безпечний і певний притулок. Я не хочу, бог свідок, і ніколи не хотіла бути за привід до війни між Францією і моєю рідною Бургундією. Я не хочу, щоб через мене загинув хоч один чоловік. Я тільки просила б дозволу піти в монастир Мармутьє чи в якесь інше місце.
— Ти говориш, як дурно дитя, а не як дочка мого благородного брата, — заперечила дама. — Добре, що є кому підтримати честь і гідність нашого благородного роду де Круа. Як же відрізнили б високородну даму від засмаглої молочниці, коли б заради однієї не ламали списів, а заради другої звичайних палиць? Я вже розповідала тобі, що в моїй ранній молодості, коли я була трохи старша, ніж ти тепер, на мою честь відбувся знаменитий турнір у Гафлінгемі. Тих, хто викликав, було четверо, а тих, хто відповів на виклик, аж дванадцятеро. Турнір тривав три дні і за нього заплатили життям два відважних рицарі. Крім того, було перебито один хребет, одну ключицю, переламано дві руки й три ноги, це без ран і синців, яких не могли підрахувати герольди. І так завжди вшановували дам з нашої родини. Ах, коли б у тебе була хоч половина гордості твоїх благородних предків, ти б знайшла засіб улаштувати турнір при якомусь дворі, де ще цінують любов дам і славу зброї, де твоя рука була б призом, як колись це було з твоєю прабабкою на турнірі в Страсбурзі. Так ти здобула б для себе серце найкращого рицаря в Європі й захистила б права дому де Круа від зазіхань герцога Бургундського й від каверз лукавого короля Франції.