Та досить їй було поглянути на екран, як розгубленість одразу ж зникла — вчителька завжди мусить бу-ти взірцем для своїх вихованців. Що б не сталося, а їй не повинно бракувати самовладання, внутрішньої дисци-пліни, їй до щему образливо, гірко на душі: донька не порадилася з нею, хоча досі вони були друзями і нічого одна від одної не таїли. Ну, що ж…
— Продовжимо, діти, наше заняття…
Арі дуже імпонувало, що філософ Альга зацікавився найновішими проблемами фізики. Вона посвячува-ла його в таємниці своєї науки з якимось особливим задоволенням.
Альга, слухаючи ту розповідь, старався не дивитись на дівчину, відводив погляд навіть від її черевичків. Та коли зосередився, коли усвідомив, яке ця дівчина поставила перед собою важке наукове завдання, підвів очі і відверто милувався нею.
— Зміни в параметрах поля, крізь яке проходить "Сатурн", дехто з учених вважає фікцією. Інші поясню-ють їх похибками апаратури, — говорила Арі. — Я перевіряла апаратуру не один раз і не двічі: робота цієї сис-теми бездоганна! Ви звернули увагу на останній Астрономічний Атлас? Усі "ближчі" галактики перебувають від нас майже на однакових відстанях. З цього я роблю висновок: "Сатурн" вступив в область, яка безпосеред-ньо прилягає до центру Всесвіту. Можна припустити: там генеруються зовсім не відомі нам поля — їх ото вже звідси відчувають наші прилади… Що там чигає на нас? Які невідомі властивості того простору? Хіба не муси-мо дослідити?.. За моїми підрахунками, "Сатурн" підійде до тієї зони десь через тисячоліття. Які небезпеки ви-никнуть перед нашими нащадками? Скажіть, Альга, хіба не наш обов’язок розвідати трасу? Якщо полетіти з максимально можливою швидкістю, можна досягти центру Всесвіту за якихось сім–вісім років…
— А що передали автоматичні зонди, запущені… точно вже і не пригадую коли?
— В тому ж то й справа, що зонди зникають за обрієм зв’язку, зникають безслідно, не передавши ніякої інформації.
— Як? — здивувався Альга. — Жодних повідомлень?
— Інформація надходила з відстані, трохи більшої за парсек . А далі зв’язок обривається. Ось чому я й вирішила летіти. Апарати, які б вони не були розумні й чутливі, не можуть безконечно пристосовуватися до мінливого середовища.
— Це так, — погодився Альга, — потенції людського мозку значно більші.
— Отже, ви підтримуєте мене?
— Без вагання, Арі! Все це і дуже важливо, і надзвичайно цікаво. Такому дослідженню можна присвяти-ти життя.
На її чутливому обличчі заграв усміх, і його самого пройняло відчуття щастя. Співзвучність неспокійних інтелектів — що є радісніше в житті? Просто дивно, як він сам не висунув такої вочевидячки необхідної ідеї розвідувального польоту до центру Всесвіту?
Арі нараз насупила брови й одразу ж заговорила застережливим тоном. Чи враховує він ступінь небезпе-ки? Чи усвідомлює, що це буде не звичайна наукова вилазка, яка має нульовий коефіцієнт ризику і дає втіху вже хоча б зміною обставин життя? Ця мандрівка має бути дуже тяжкою, довготривалою, небезпечною.
— Все наше життя — мандрівка в невідоме, — сказав Альга. — Якщо ви вважаєте, що я буду корис-ний…
— Я рада, просто щаслива, що ви перебороли щоденну інерцію. Отже, летимо?
— Летимо! — вигукнув. І тут же був нагороджений поцілунком.
— Якщо у вас є з ким прощатися, — весело сказала Арі, — то прощайтеся. До старту лишається… — по-глянула на хронометр, — тридцять три хвилини.
— Я тільки попереджу свого партнера, що шахову зустріч доведеться відкласти на деякий час.
— А я попрощаюсь із мамою.
Ходили піщаною доріжкою понад озерцем — Арі в темно-синій сукні, мати в золотистій. Справжній гайок навколо озера — із живими березами, дубами, тополями. Але він непомітно для ока переходить в ілюзорні ліси, які, здавалося, тягнуться на десятки кілометрів і творять непрохідні хащі. Звідти повіває цілком реальний вітерець, приносячи лісові пахощі і щебет птаства. Зараз Арі особливо гостро відчуває красу цього шматочка живої природи. В розвідувальній ракеті приміщення тісні, вода лише для побутового вжитку, ну, а дерева… про них можна буде хіба що помріяти.
Ходили мовчки, прихилившись одна до одної, ходили, неначе над прірвою. Та воно ж так і є: космічне провалля поруч, он за тією стінкою корпусу. Мати нічого не питає, донька з’явилася до неї перед відльотом, і цим все сказано. Взагалі, вони чудово розуміють одна одну й без слів. Материне серце млоїло тривожне перед-чуття, та вона гамувала його. Що ж, Арі самостійна особа, не належить до працівників екіпажу, а тому цілком вільна у виборі свого шляху. І, певне, цьому польоту вона теж надає надзвичайного значення, коли побоювала-ся, що мати почне відговоряти. Ех, Арі, Арі! Живемо один раз, і в кожного свій життєвий шлях…
— Мені пора, мамо.
— Я тебе ждатиму, доню. Щасливо!
— Спасибі за те, що ти така…
— Пам’ятай: я тебе жду.
Арі поцілувала матір і швидко пішла. Перед отвором до Головного тунелю оглянулась і махнула рукою. Мати самотньо стояла біля озерця, і сльози напливали їй на очі.
Може, це одвічна доля матерів — проводжати дітей у далекі мандри. Де та міра, якою можна було б ви-значити горе матерів усіх часів? Певне, й електронна машина заплакала 6, якби її підключити до материнських сердець…
Цілий рік регулярно з’являлася Арі на материному екрані. Передавши наслідки досліджень Науковому Центру, вона одразу ж з’єднувалась із матір’ю. Голос її завжди був енергійний, обличчя безхмарне. Вони з Аль-гою рухаються точно по світловій лінії "Сатурна". Мас-спектрометри та й вся інша апаратура працює добре — вже виявлені деякі незначні, ну зовсім незначні зміни в компонентах потоку космічних часточок. Але, наголосила Арі, ці зміни мають тенденцію до збільшення, посилення.
Її прогноз справдився — упродовж усього наступного року пучки хронотонів, сказати б, товщали, росли, густішали. Наче окремі струмочки зливалися в єдиний потік. Довелося збільшити пришвидшення, щоб якомога далі проникнути в цей об’єм. Після цього зображення Арі на материному екрані все більше й більше тьмяніло, обриси його поступово втрачали контури, розмивалися. Крізь туманну запону ледве долинали окремі слова: