Легенда про щастя

Бережний Василь

Цей невеликий пакет остаточно порушив і без того хистку рівновагу в сім’ї досить молодого і не досить відомого вченого Миколи Покопаного. Починався курортний сезон, і його дружина (він її охрестив Гросбухом) домагалася поїздки в Сочі, а Микола щось бубонів про село. Його, бач, приваблювала тиша, робота на городі й інші зовсім не курортні речі. Дружина уже передчувала: ще один енергійний наступ — і він погодиться. Але саме тут принесли оцей злощасний пакет. Розірвавши конверт і висипавши на стіл фотографії, Микола вигукнув:

— Нікуди не їду! Все! Вирішено!..

Гросбух остаточно збагнула, що Сочі віддалилися в безвість. Все ж не втрималась:

— Як то не поїдеш?

— А отак! Працюватиму.

— Егоїст! Не зазнала я з тобою щастя і на макове зерно…

— Любий мій Гросбух, — промовив Микола, розглядаючи фотографії, — ти хіба уявляєш, що таке щас-тя?

— Он у Пазуренків машина, дача, щоліта їдуть до моря…

— Та їм за тією дачею і вгору ніколи глянути.

— Не журися, Пазуренчиха і одягається по моді, і в Болгарію відпочивати їздила…

Микола глибоко зітхнув:

— Ех, не тямиш ти, що воно таке, щастя, зовсім не тямиш. Для мене ось розшифрувати оці письмена — найсолодше щастя!

— Знову щось шумерське?

— Ні, здається, ще давніше. — Микола водив лупою над фотографією. — Оці глиняні таблички знайдено в одному похованні, на яке випадково наткнулися геологи в Афганістані. У передгір’ї…

Гросбух закопилила губу і, вважаючи себе глибоко ображеною, пішла з кімнати. Микола лишився на-одинці зі своїми унікальними фотодокументами. За хвилину він уже забув і сутичку з дружиною, і все на світі.

…Тільки перед Новим роком, коли Київ забілів під снігом, Микола нарешті мав чернетку твору, накрес-леного чотири тисячі років тому на сирій глині. В ній було ще чимало незрозумілих місць, але основа все ж проявилася. Працював до самозабуття, занедбав сон і їжу, а на одяг звертав увагу лише тоді, коли вирушав до Ленінграда, щоб співставити свої фотокопії з деякими шумерськими табличками, які зберігаються в Ермітажі.

Гросбух покинула його ще восени. Не захотіла жити з "егоїстом, який думає лише про себе", їй "набрид-ло дораховуватися тих злощасних копійок", "терпець увірвався"… Чи болісно переживав цю подію Микола? Мабуть, що так. Але друзі, колеги, навіть сусіди цього не помітили. Як і завжди, він залишався врівноваженим і тямущим дослідником. Багато хто радів з його успіхів, але були й такі, що тільки знизували плечима:

— Нічого особливого. Подумаєш, відкриття!..

Поволі, але неухильно Микола просувався вперед. Розшифровку тих прадавніх письмен можна порівняти хіба що з видобуванням перлин, хоча слово-перлину дістати важче — товща тисячоліть приховує свої скарби надійніше, ніж океанська вода. Як це не дивно, але Миколу проймало відчуття якогось нового, досі не відомого простору. До свідомості надійно входив давній світ і з кожним рядком усе ширшав, глибшав. У цьому психологічному комплексі були і звички, і уявлення та вірування творця поеми, але все це чомусь трансформувалось у Миколиному сприйнятті у простір і глибінь. Може, тому, що за отими значками-символами він бачив майдани прадавнього міста, храми, річки, луки, табуни овець, скелі, гори… Як би там не було, а довгі місяці, проведені у многотрудній роботі, буквально змигнули для Миколи. Наче німі блискавки черкалися неба — отак з’являлися відкриття. Чоловік був тисячу разів на день щасливий і тисячу разів нещасний.

Відвойовану, в тисячоліть і підготовлену до друку поему молодий учений назвав "Легенда про щастя". Ось її текст.

Буту, пастух із вівчарні Лахара,

Полишив своїх кіз і овець, одвернувся од трави і дерев,

Буту, пастух молодий, пішов до жерця Шамшама,

Став на майдані перед Будинком Бога.

— О жрець, багато козенят і ягнят я пустив на луки,

На луки, даровані нам всевишніми, о жрець!

Подих життя радує мене. Але де щастя?..

Я дивився в очі овець і кіз і питав: де щастя?..

Я підходив до води і питав у риб: де щастя?..

Я пригортав колоски ячменю і питав: де щастя?..

Ніхто не відповів —

Ні вівці, ні кози, ні риби, ні ячмінь.

А друзі ще й почали сміятися з мене,

І це обпікає мене, як гарячий вітер з-під сонця,

Тяжко мені на душі, о жрець!

Ти знаєш приховані богами таємниці,

Ти мудрий, скажи мені: де щастя?

Довго мовчав жрець Шамшама,

А Буту, пастух із вівчарні Лахара, довго чекав.

— Демон сумніву посіяв отруйне зерне в твою душу,

пастуше,—

Сказав-таки врешті жрець, —

Боги спустили Лахара на землю,

Щоб він розвів овець і кіз і постачав небеса молоком.

А щоб повнилися вівчарні,

Боги вдихнули життя людям.

Напувати богів молоком — хіба це не справжнє щастя?

Але демон сумніву посіяв отруйне зерно в твою душу,

пастуше,

І воно проросло!

Якщо твої вівці і кози не дали тобі щастя,

Якщо твій ячмінь і грона винограду

Не дали тобі щастя,

Іди шукати його у широкий світ.

О Буту, поки немає знаку на цеглині твого життя,

Поки Ніната не закарбувала на ній знаку межі (смерті),

Іди!..

— А куди ж мені йти?— запитав Буту.—

Скажи, Шамшаме, в який бік податись?

Скажи мені, пастухові, о жрець!

— Шлях твій хай на схід пролягає.

На схід хай проляже твій шлях.

Через річки, в яких плодиться риба, хай проляже твій шлях;

Через долини, де хлібороби викохують багато зерна,

Хай проляже твій шлях;

Через гори, де пасуться дикі кози і блукають звірі,

Де плодиться сила-силенна диких кіз і хижих звірів,

Хай проляже твій шлях.

Там, за високими горами, — Країна Щастя, пастуше,

Але ніхто із людей ще не діставався до неї, о Буту!

Жодне око не бачило незрівнянних просторів,

Жодні груди не вдихали її цілющих пахощів,

Жодні вуха не чули її чарівної музики, о Буту!

Ніната карбувала знак, і подих життя відлітав.

— Певне, мої попередники були старі,— сказав Буту,—

А я молодий — то чому ж не дійду?

Чому не дійду, коли я молодий?..—

І помандрував на схід пастух Буту,

На схід помандрував пастух.

Вийшов на берег широкої річки,

Де лежав і стогнав рибалка.

Він лежав і стогнав од болю в руках і ногах,

Від гострого болю в усьому тілі.

— Скажи мені, о бідний рибалко,

Скажи, хто тебе скривдив?

— Риба вразила мене… Жорстока риба Нур.

Вона має гострі стріли,