Пекучі стріли має ця риба,
Вона дивиться оком смерті,
Вона геть проганяє рибалок з річки.
— Я впіймаю цю хижу рибу Нур! — пообіцяв Буту.—
А чому б мені її не впіймати?
Я ловлю диких кіз — чому б не впіймати рибу?
Я ловив пантер — чому б не впіймати рибу?
Я впіймаю цю рибу! —
Буту зробив зашморг,
Зашморг він зробив і кинув у воду.
І потрапила хижа риба Нур, піймалася в зашморг,
Пастух витяг її на берег,
Забив на очах рибалки.
Всі зраділи довкруг, дуже зраділи рибалки!
— Лишайся, пастуше, у нас,
Чого тобі йти хтозна-куди? —
Не лишився Буту, далі пішов пастух
Все на схід, все на схід, на схід.
Аж бачить — розлога долина засохла,
Занедбані канали,
Трава пожовтіла,
Дерева змертвілі,
Кози не щипають паші,
Овечки не нагулюють жиру,
Люди землі й плуга плачуть од горя:
— Страшний Одноріг, що спустився з неба, спустошує все,
І нема в нас ні чорних, ні білих кіз,
Немає ні чорних, ні білих овечок,
Земля потріскалася без вологи, не родить,
Подих життя відлітає.—
Вийняв пастух Буту свого зашморга,
Зашморга він вийняв і подався ловити Однорога.
— А чому б мені його не впіймати?
Я ловив диких кіз — чому б не впіймати цього Однорога?
Я ловив пантер — чому 6 не впіймати цього Однорога?
Я піймав хижу рибу Нур — чому б не впіймати цього
Однорога?—
Зустрівши Однорога, закинув пастух зашморг,
Зашморг закинув на голову звіра
І прип’яв, прип’яв його до сухого дерева.
Шарпався довго там Одноріг,
Бив копитами землю, землю виорював рогом,
Та міцною виявилася петля,
Пастухів зашморг все щільніше стягував шию.
Доконав пастух Однорога, Буту його доконав!
— Лишайся, пастуше, у нас,— просили люди плуга,—
Тепер потече вода, що дає життя пустелі,
Поросте зерно, кошари наповняться вівцями,
Буде молоко і пиво, пастуше, лишайся!
Як друг, як дорогий гість
Увійди до нашого дому! —
Не лишився Буту, далі пішов пастух
Все на схід, все на схід і на схід.
Вступив він у кедровий ліс,
Прекрасний кедровий ліс, повний живності.
Буту приліг спочити біля джерела,
Напився студеної води і ліг спочити у тіні,
Що захистила його од палючого сонця.
Прокинувся пастух від ніжного дотику,—
Побачив біля себе красуню — може, то Інанна?
Вогонь охопив його — дівчина була як богиня Інанна!
"Поцілуй мене!"— закликали її очі.
"Поцілуй мене!"— волали її уста.
"Візьми мене, візьми мою дівочість!" —
Гукала її постать струнка.
Обійняв її пастух, притиснув до себе,
До себе притиснув красуню, поцілував її очі,
Цілував її уста, ніжив тіло,
Та оволодіти нею не наважився,
Не став нею володіти!
Схопився й пішов Буту
Все на схід і на схід шукати Країну Щастя.
Довго блукав пастух у горах,
Довго блукав поміж голим камінням,
Дерся все вище й вище до неба.
Там, за горами, мала бути недосяжна Країна Щастя,
Країна, в якій нема ядовитих гадюк,
Немає шакалів і тигрів,
Не виють вовки і гієни,
Країна, де немає страждань,
Немає тривоги і ляку,
Країна Щастя, де всі люди — брати.
Там, за горами, має бути недосяжна Країна Щастя!
Втомився Буту, дуже втомився, видираючись вгору.
З кожним днем все меншало в нього сили.
А коли досяг нарешті вершини, не лишилося й краплі,
І краплі сили уже не було в пастуха!
Все ж поглянув він у далеч, а там лиш сизе марево,
Що тремтіло над безконечною піщаною пустелею.
Гола піщана пустеля, скільки й видно було, лежала за горами…
І впав тоді Буту, і подих життя відлетів од нього,
Бо гірський бог Дингір кинув на нього погляд смерті…
…Весною до Миколи навідалася Гросбух. Зиму пробула вона в матері, марно ждучи Миколиного візиту, а потім узяла та й навідалася. Адже до Миколи прийшло визнання, нечуваний успіх. Колишня дружина спочат-ку зраділа, а потім розлютилася: знову щастя крадеться мимо…
Зустріч була холодна і стримана до краю. Микола не чувся винним, не пробачався і не благав простити.
— Ну, а як ти сам — знайшов уже своє щастя? — не без іронії спитала Гросбух, ідучи до дверей.
— Ми весь час у дорозі до щастя… — не бажаючи помічати іронії, сказав Микола. — Тільки в кожного свої шляхи. І найголовніше — не заблудитися…