Отак міркуючи, пройшов по периметру корабля кілометрів з двадцять, спустився ескалатором у середній ярус і вже рухомими стрічками дістався до свого житла. Настрій у нього був піднесений. Не рекомендували… А що, коли він їй порекомендує? І не лише порекомендує, а ще й… Ні, це нездійсненне, про це нічого й думати. Раптом закрався сумнів: а чи потрібно йому втручатися у цю справу? Чи не видасться він смішним? Ну, певно ж! Старші вчені, найвидатніші розуми не рекомендували, а він, бачте, готовий підтримати, навіть не знаючи суті справи. Ех, Арі, Арі…
Уявив, як вона примружить очі, стримуючи сміх при одному тільки погляді на його постать. Порадник, підпора… Ні, ні, краще й не обзиватись!
Наступної секунди Альга швидкими нервовими рухами пальців почав вистукувати особистий код Арі. Жар заливав йому щоки, прискорено забилося серце, але рука від панелі не відсмикнулася.
Через якусь мить на екрані проступило обличчя Арі. Широко розплющені очі кинули на нього сповнений цікавості погляд.
— Пробачте… — мовила нерішуче, мабуть пригадуючи його прізвище.
— Я філософ Альга.
— Альга… Так, так, — вона з чемності усміхнулась. — Я вас слухаю.
— Я чув інформацію про засідання Координаційної Ради, вони відмовили вам…
— Так, відмовили.
— Вірніше сказати: не рекомендували відправлятись в експедицію…
— Відмовили, не рекомендували, — перебила Арі, — Хіба це не одне й те ж?
— Ні, не одне й те ж.
— Ви вважаєте?— В її голосі з’явилося ледь помітне сподівання.
— Це очевидно. Не рекомендували, але й не заборонили — вловлюєте різницю?
— Не дуже.
— Вони просто не схотіли брати на себе моральної відповідальності. Те, що ви замислили, певне, пов’я-зано з ризиком для життя?
— Можливо.
Альга зітхнув і сміливо подивився на своє сонце. Краса, виняткова краса! Просто дивно: як цей з ледь помітною горбинкою ніс, вигинисті брови, сіруваті очі, темнокаштанове волосся, щоки з малесенькими, ледь помітними ямками творять отаку невимовну красу! Арі, мабуть, помітила, що філософ милується нею, і десь у глибині її очей з’явився теплий усміх. Альга вловив ту смішинку, це підбадьорило його, заохотило.
— А я на це дивлюся так, Арі: наука вимагає… сміливості, ризику, безоглядності в досягненні мети!
— І характеру. Чи не правда?
Філософ кивнув головою: авжеж, і характеру, а не якихось там псевдологічних схем, що постулюються від небезпек та випадкових загроз! Він вважає, треба діяти, відкидаючи всілякі перешкоди, експедиція не лише потрібна, вона просто-таки необхідна!
— Але тепер, після такої ухвали, ніхто не згодиться відправитись зі мною…
— Як це ніхто? — здивувався Альга. — У вас немає супутника?
— На жаль.
Він подивився їй у вічі і тихо сказав:
— Ну, що ж, тоді беріть мене… якщо я зможу бути вам корисний.
— Справді? Ви згодні?
— Я буду щасливий, коли ви візьмете мене в експедицію.
— Чудово! Але ж ви повинні зважити…
— Сподіваюсь, ви познайомите мене із завданням?
— О, так! Ми наблизимося до ядра Метагалактики, щоб уточнити деякі характеристики його поля… Може, ви під’їдете зараз до моєї лабораторії?! Ми зможемо детально обговорити тематику дослідів.
— Охоче.
— Ну, то я на вас чекаю.
Моложава жінка в золотистій сукні неквапно походжала перед великим, на всю стіну, екраном.
— Любі діти! Ви вже маєте уявлення про Землю, нашу рідну планету, — говорила, тамуючи хвилювання. — І хоча ви всі, ваші батьки, діди й прадіди народилися тут, на борту "Сатурна", Земля залишається нашою праматір’ю. Вона — колиска людства, там воно зростало, удосконалювалось, простуючи крізь терни до зірок. Відео-плівки показали вам, що на континентах Землі часто лютували не тільки стихійні лиха, а й воєнні чва-ри…
З глибини екрана за нею стежило кілька десятків дітей. Напевне, їм було цікаво слухати цю розповідь — ніхто не вимикався, під екраном тихо сяяв суцільний ряд зелених цяток. Слова вчительки дивовижно єднали оцей осколок людства з материнською планетою, з давно минулими епохами, її голос навівав чари казок, пере-носив до іншого світу — широкого, високого, вільного. І тоді наче зникали міцні оболонки, що оточували лю-дей на "Сатурні", уява малювала замість тихих басейнів бурхливі моря, замість оранжерей — безкраї ліси, а замість освітлювальних ламп — велике яскраве Сонце. Ех, якби побувати на Землі!..
Коли вчителька скінчила, діти враз защебетали, вона аж усміхнулась і трішки повернула тумблер гучнос-ті.
— Не так голосно, діти, і не всі разом…
Та запитання посипались, ніби корпускули в лічильнику:
— Навіщо сконструювали гори?
— Хто вигадав річки?
— Чому раби не повстали всі разом?
— Навіщо окремим людям потрібно було багатство?
— Чи можна дихати на вітрі?
— Навіщо наробили стільки снігу?
Коли табло обіч екрана було заповнене, вчителька піднесла руку, що означало: на перший раз досить.
— Тепер будемо відповідати. Хто з вас мені допоможе?.. Ну, гаразд, вісімнадцятий, розкажи нам про го-ри.
Вчителька натиснула кнопку, щоб вісімнадцятого могли бачити всі.
— У нас, на "Сатурні", гір немає, бо наша планетка збудована за кресленнями. Тут гори зовсім і не по-трібні, краса нашого "Сатурна"— в доцільності кожної секції, кожної деталі. А на Землі…
Хлопчик не договорив: саме в цей час до навчального приміщення вскочив якийсь юнак. Навіть не гля-нувши на екран, крикнув:
— Хіба ви не знаєте, що діється?! Поки не пізно…
— У нас заняття… — розсердилася вчителька, але він ні про що й слухати не хотів.
— Найавторитетніша інстанція не схвалила цієї авантюри, а вона всупереч… Ви ж розумієте, що це про-сто жахливо — отак-о взяти й пірнути в космос!
— Може б, ви все-таки пояснили, юначе, що сталося?
— Як? Ви нічого не знаєте?.. Арі вам не сказала? Ну, звичайно, це в її стилі!
— А що сталося?
— Поспішіть до Причалу — з хвилини на хвилину її дослідницька ракета стартує… Ви, тільки ви можете її затримати! Мерщій, мерщій!
І він, як ошпарений, вискочив з приміщення.
Вчителька ступнула крок услід і зупинилась, мовчки дивлячись на вже закритий вихід. Стояла, здава-лось, забувши про своїх маленьких слухачів, що насторожено зиркали на неї з екранної глибини. "Що ж це та-ке? — обпікала думка. — Чому Арі не порадилась зі мною? Ех, діти, діти…"