— Ну, що в тебе сьогодні було в школі? — запитує мама.
Лагідно так спитала. Може, відчуває, що несправедливо вчора на мене нагримала.
Я кажу:
— Та нічого такого.
Мама питає:
— А в кутку не стояв?
І тільки тут я згадав, що стояв за партою.
І кажу:
— За партою стояв.
— А кажеш, нічого не було!
— Я просто забув.
Беру ніж і починаю разом з мамою чистити картоплю. Мама питає:
— За що?
Кажу:
— Я не слухав.
— Чому ж ти не слухав?
— Та так, задумався.
— Про що ж?
Я чищу картоплю, ніби дуже зайнятий, і не відповідаю.
— Це недобре, що ти забув. Гарному хлопчикові соромно стояти за партою, і він постарався б більше так не робити. Адже вчителька тебе карає для науки, щоб ти свою провину краще зрозумів. А раз ти забув — значить, і покарання тобі на користь не піде. Треба пам'ятати, за що тебе карають.
Я дивлюсь на маму й думаю:
"Бідна, добра мама, нічогісінько вона не розуміє".
А потім ще подумав:
"Бідна й стара".
Бо коли мама нагнулась, я помітив у неї сиве волосся і зморшки. Може, вона ще й не стара, та життя в неї тяжке.
"Добре,— думаю я,— що в мене знову є мама. Клопоту з батьками до ката, однак без них дитині гірше. Кепсько без батьків, дуже сумно й кепсько".
— А може, ти ще щось накоїв?
Я кажу:
— Ні, нічого.
— А ти не обманюєш?
— Чого мені брехати? Якби я не хотів, то про це й не розповів би.
Мама каже:
— Та й справді.
І ми мовчимо. Але так, ніби й далі розмовляємо. Бо в мене на думці мій Лахмай, а мама знає, що я чогось не договорюю, щось приховую.
Ми, діти, любимо погомоніти з дорослими. Вони більше за нас знають. От якби вони тільки були з нами трохи ласкавіші. Не можна ж весь час бурчати, пирхати, сердитись, сваритися, гримати.
Якби мама спитала не сьогодні, а колись іншим разом: "А ти не обманюєш?" — я б, мабуть, розізлився, хоча, можливо, й відповів би достоту так само, тими ж словами.
Дорослі не хочуть зрозуміти, що дитина на ласку відповідає ласкою, а гнів у ній зразу породжує відсіч.
"Так, я такий і іншим уже не буду!"
А кожному ж, навіть найгіршому з нас, хочеться стати кращим. Ми опираємось, боремося з собою, приймаємо рішення, стараємося з усіх своїх сил, а коли нам щось не вдасться, ви тоді: "Знову ти за своє!" Це страшенно діє на нерви. Людині вже здавалося, що все добре, що вона гори звернула, а тут знову все починай із самого початку. Така злість бере, так боляче, що нічого робити не хочеться. Ось чому в нас бувають такі нещасливі дні й погані тижні. Як не повелося в чомусь одному, так і в другому, і в третьому— все з рук валиться.
А найгірше, що, бува, не пощастить, а ви підозрюєте лихий намір. Іноді прослухаєш щось чи недочуєш, не зрозумієш або зрозумієш неправильно. А ви думаєте, що це навмисно.
Іноді хочеться щось добре зробити, якусь приємну несподіванку, а виходить зле, бо ще немає досвіду, і ось напсував, завдав збитків...
Важко жити тому, хто сприймає все близько до серця.
Я заходився прибирати в кімнаті. Горщики з квітами з вікна познімав і пил витер. А потім став кімнату замітати. Мама дивується. Так ми з мамою ніби попросили одне в одного пробачення за вчорашнє. Бо ж хто знає, може, я й сам трохи винен? Не треба було на обід запізнюватись. А грішили навіть і святі.
— Іди побігай,— каже мама.— Чого вдома сидіти?
— Давай я піду до охронки 2 по Іренку.
— Ну піди.
Я пішов, а чому, й сам не знаю. Мабуть, через Лахмая. Тому що я зрозумів: про маленьких дітей теж треба дбати.
Поганий я брат. От собаки мені шкода, а до рідної сестри іноді справжньої любові бракує. Та що там любові — навіть звичайного розуміння.
Звісно, така маленька дитина вічно заважає, їй нудно, от вона й коверзує.
Якщо побавишся з нею, то хіба що з ласки. А так тільки пирхаю і сварюся. Геть як дорослі з нами, старшими дітьми. Видно, це від них іде до нас така наука.
Є три обставини, через які ми не любимо малюків.
По-перше, чи мають слушність дорослі, коли наказують нам поступатись молодшим?
По-друге, велять нам подавати їм добрий приклад.
І по-третє, примушують нас гратися з ними, коли вони нам заважають.
До того ж, кому хочеться мати прочуханку за шкоду, вчинену твоїми малими родичами? Це ж двічі доводиться потерпати: за себе й за малюка.
Наприклад, є в мене якась річ, а він канючить. Захочу— сам дам, бо знаю, що можна дати, а що ні. А чи дорослі на наші прохання зважають? Ще й нагримають, а як і дадуть, щоб відчепився, то ще гірше, бо навчать, що добротою нічого не візьмеш. Натомість малий пестунчик бачить, що з ним панькаються, і вчиться на горло брати, як чогось забагнеться. Це страшенно сердить.
Нехай собі плаче. Де ж пак: реве так, щоб усі почули й позбігалися, мов на пожежу.
Мешкала тут одна така сім'я: чоловік нічого жінці не давав, то вона наробила крику на весь двір.
Він їй каже:
— Ну, заспокойся, соромно, люди чують.
А вона на те:
— Я й хочу, щоб соромно було! Нехай люди знають, хай навіть дім угору злетить! Нехай поліція прийде, "швидка допомога" приїде, в газетах нехай напишуть!
Вона так, певне, змалку звикла. Бо так малі роблять. Репетують, а дорослим ліньки дізнатися, в чім річ, їм аби спокій був. От і починають:
"Вона мала, поступися їй".
Дорослим поступайся, ще й малим.
Дорослий дасть потиличника не завжди справедливо, а от як брат ударить, жаліють і захищають.
Зробив я собі вітрячок. Півдня промучився.
— Дай.
Починає видирати.
— Іди геть, бо заробиш!
— Дай, дай!
А мама що?
— Віддай, зробиш собі інший.
Може, зроблю, а може, й ні. Та й взагалі, нехай вона попросить, а не видирає з рук.
— Ма-амо-о-оІ
Я ледве стримуюсь, такий злий. А їй навіть хочеться, щоб я її вдарив, тому що тоді вона вже напевне побіжить скаржитись.
І ось скандал:
— Ну й брат! Такий здоровило!
І вже я не тільки за себе відповідаю, а й за неї.
"Ти її навчив!", "Ти їй показав!", "Від тебе чула!", "Твій приклад". Хіба я її вчив брати з мене приклад? Якщо чогось поганого вчиться, то нехай за мною не лазить, нехай до мене не заговорює, не грається зі мною.
Еге ж! Саме гратись я з нею й повинен. І чуєш: "Одягни пальто, а то й вона захоче йти без пальта! Пива й ковбаси не дам, а то й вона захоче! Іди спати, вона сама не піде!"