І так тобі остогидне це дівчисько, що вже не хочеш мати з ним ніякого діла. Аж ні: ти мусиш гратися з малою.
Є ігри, де малюки можуть стати в пригоді. їм теж знайдеться діло. Але нехай слухаються і не псують гри: адже вони не можуть усього того, що можемо ми.
їй кажеш: "Сядь сюди, робитимеш те й оте",— а вона не хоче. їй кортить бігати. А мені ж відповідати, якщо вона впаде й наб'є собі гулю або сукенку порве.
Іду я вулицею й думаю. Та от бачу, мій Лахмай біжить. Я навіть зупинився. Ні, це мені здалося. Навіть і не дуже схожий... Тепер я знову думаю про Лахмая...
"Може, не забирати його? Може, йому там краще? А що як мама дозволить, а потім розсердиться? Адже якби мама з татом хотіли, то й без мене завели б собаку. Почекаю, либонь, кілька днів. Що скаже Бончкевич, як там Лахмай поводиться? Бо ж нагидив він тоді у сторожа. Правда, він там замкнений сидів".
Я тепер і сам не знаю, чи хочу взяти Лахмая, щоб мені веселіше було, чи вже нехай лишається, коли йому так добре,— треба ж забезпечиш Лахмаєві майбутнє. Я врятував йому життя і місце знайшов. А мені, може, зайнятися тепер Ірспою?
Приходжу в охронку, а там малюки по колу ходять, узявшись за руки, і співають.
Вихователька каже:
— Чого стоїш, пограйся з нами!
І простягла руку. Я і приєднався до всіх.
Іншим разом я, мабуть, посоромився б і не захотів гратися з маленькими, але зараз мене ніхто не бачить. То й став гратись. Спершу тільки жартував, щоб більше сміху було. То присяду навпочіпки — я, мовляв, теж маленький, то закульгаю — нога болить. Я хотів подивитись, розсердиться вихователька чи ні. Якщо розсердиться, я можу й піти. Але вихователька теж сміялась. 1 я став гратися по-справжньому.
Малюки задоволені, кожен хоче стояти поряд зі мною і тримати мене за руку. Ну, не кожен, декотрі соромилися, бо ж іще мене не знали. А Ірена запишалась: он який у неї великий брат. І вже починає командувати:
— Ти стань отам, ти — отут.
Думає, коли що, то я за неї заступлюся.
Я велів їй поводитися трохи скромніше, а то піду.
Малі мають таку звичку: якщо знають, що старший заступиться, перші зачеплять, а потім тікають, розраховуючи на братову допомогу. А брат, якщо розбишака, сам охоче полізе в бійку, до того ж нічим не ризикуючи, бо коли що, він ще й благородного вдає: "А навіщо малого вдарив? Мусив же я брата захистити".
Сам, буває, ще більших духопеликів братові надає, але тут він рідна кров, опікун.
Та навіть якщо й нормальний, все одно втрутиться, хоч і бачить, що малий сам винен. Просто боїться, що перед батьками доведеться відповідати.
Ну от. Вихователька хотіла написати якогось листа й лишила мене з малюками. А вони слухаються, тому що вихователька в сусідній кімнаті.
Тільки один весь час заважав. Я потім їм став розповідати казку про кота в чоботях, а це бісеня навмисне заважає. Це так злить, що й сказати годі.
Ідемо ми з Іренкою додому, а тут у мене в бічній кишені щось дзенькнуло. І я знайшов два гроші. Якби там знайшлося більше, я лишив би для Бончкевича, а стільки й лишати не варто, і я віддав їх Іренці. Вона теж, коли в неї щось є, зі мною ділиться.
Іноді я беру, а іноді ні. Бо коли візьмеш щось у маленького, кажуть: видурив. Так уже ведеться, що за погане завжди відповідає той, хто не винен.
Якби можна було змінити (не знаю тільки що), то наше дитяче життя не мало б прикрощів. Небагато нам, дітям, треба для щастя, та й цієї обмалі не маємо. Ніби й дбають про нас дорослі, одначе кепсько нам ведеться на світі.
Іду я, і мені так приємно вести за руку малу. Поглядаю, куди ступити, вибираю дорогу. Відчуваю себе старшим і сильним. А ручка така маленька, гладесенька, неначе атласна. Пальчики малюсінькі. І навіть дивно, що ти ж таки любиш цю дитину, а іноді її ненавидиш.
Одну цукерку вона сама з'їла, а другу мені дала. Мені не хотілося, але я з'їв, а вона дивиться на мене й сміється, тішиться, що почастувала.
Часом приємно іГсамому щось дати, а не все тільки брати й брати у старших. Прикро, коли хочеш зробити подарунок дорослому, а він не бере або дасть тобі щось інше, цінніше. Відразу ж платня. І почуваєшся незручно, ніби ти якийсь жебрак.
Якби можна було так влаштувати світ, щоб усі завжди робили одне одному щось добре! Коли мені було сумно, Ірена дала скельце, тепер я купив їй цукерок, а вона мені одну дала. Цілий ланцюжок добрих послуг.
Ми прийшли додому. Заходимо. А в нас сидить тітка. Вона каже:
— Ну, от і прийшли твої телята.
Чому телята, а не люди? Що ми такого зробили, що нас тітка телятами називає? Телята тільки в корів бувають. Навіщо так грубо?
Таке мене зло взяло, що я навіть не привітався. Мама розсердилась:
— Ти чого заходиш, як дикун? Чому з тіткою не привітався?
— Чого я маю вітатись? — кажу.— Учора ж бачилися.
— То було вчора, а це — сьогодні.
— А телята ж не вітаються,— буркнув я.
— Які це ще телята? — питає мама, бо навіть не розчула, вона чує і пам'ятає, тільки коли дорослих ображають.
А тітка у сміх:
— Ви подивіться, який гордий! Образився.
І встає, щоб мене поцілувати, а я відвернувся. Ласку мені робить, що обслинить.
— Облиш цього хама,— каже мати.
Гаразд, хай буде й так. Ну, образився. А що, хіба не можна? Якщо зараз не огризатимусь, то згодом, коли виросту, будь-хто попихатиме мною.
Сів я за стіл і вдаю, що вчу уроки. А сам весь аж тремчу від обурення. Та пригадую, що і в трамваї сміялися, що я гордий. Дорослі думають, що дитина нездатна образитись. Хотів би я на такого подивитись. Кожен знає, що приємне, а що ні.
Кажуть, що діти вперті.
Затявся і не хоче привітатись.
Не хоче, та й годі.
"Негайно скажи, негайно зроби".
А ти не хочеш. Зовсім не на зло, просто гордість не дозволяє... І не треба примушувати, від цього ще затятіший будеш.
Сиджу спиною до всіх і пишу. Але не так швидко, як колись. Чи я вже в усьому стаю дитиною? Може, забуду, що вмів, коли був дорослим? І знову мені буде важко в школі. Тоді по-справжньому доведеться бути уважним на уроках. Це було б жахливо.
І саме в цей час чую ріжок: їде пожежна команда...
— Можна?
Я благально дивлюсь на маму й чекаю, як на присуд. Не знаю, що б я зробив, якби мама не дозволила. Як часто дорослі кажуть, не подумавши: "Ні!",— і тут-таки забудуть, і не знають, якого завдали болю.