Чому "ні"? Ну чому? Тому що бояться, аби чогось не сталося, тому що хочуть бути спокійні, тому що їм це непотрібно, "зовсім ні до чого". Адже такі дрібниці, нічого серйозного,— могли б і дозволити, але не хочуть. "Ні!"
А ми знаємо, що могло б бути й "так", що це випадкова заборона, що вони поголилися б, якби потрудилися бодай трохи подумати, подивитись нам у вічі, зрозуміти, як нам цього хочеться.
Я запитую:
— Можна?
І чекаю. Дорослі ніколи й нічого так не чекають. Хіба що в'язень — чи випустять його на волю?
Я чекаю, і мені здається, що, якби мама не дозволила, я б не подарував їй цієї образи. Дорослі вважають, що ми просимо про все, що на думку спаде. І тут-таки забуваємо. Звичайно, й так буває, але буває і зовсім інакше. Іноді ми не наважуємося про щось попросити: знаємо, що все одно з цього нічого не вийде. А як боляче, коли відмовляють, та ще з насмішкою, із злістю. Краще вже затамувати біль і ні про що не просити або довго й терпляче дожидати, чи не поліпшиться в дорослих настрій, чи не будуть вони так задоволені нами, що не зможуть відмовити. Однак часто й тут на нас чекає розчарування. Тоді ми гніваємось і на них, і на себе:
"Ех, навіщо я поквапився, може, іншим разом дозволили б!"
Мені здається, що в дорослих якісь інші очі, що вони не так усе бачать, як ми. От коли мене товариш про щось просить, мені досить на нього тільки глянути, і я вже знаю, що робити: погодитися чи поставити умову, розпитати детальніше, відкласти на потім. Якщо я навіть і не можу виконати його прохання, то все одно ніколи не осмілюсь отак ось, відразу, йому відмовити без будь-яких пояснень.
А дорослі й не здогадуються, чому ми іноді стаємо вперті, робимо щось на зло.
Наприклад, учора один хлопець сказав, що хоче вийти в туалет. А вчителька:
— Сиди спокійно. Міг вийти на перерві.
Ну, знаю, крутяться іноді за партою без причини, це правда. Але хіба він винен? Досить тільки глянути, щоб пересвідчитися. Врешті вчителька його пустила, а потім під кінець уроку кричала, що всидіти не може. Вона вже й забула, що він виходив до туалету, а я знаю, чому на нього найшло: він перед цим так намучився, такого страху натерпівся, що не встиг вийти, як тепер і помщався.
Дорослі не знають, чому й за що ми їм робимо на зло. їм здається, що тільки вони карають за конкретні вчинки. Ми теж караємо їх — непослухом, якщо заслужили.
Бо чому для когось ми одні, а для когось — інші?
Якби інша тітка назвала мене телям, я не образився б, бо то міг бути жарт. Але ця робить так не вперше. Та ще й таким зарозумілим тоном, владно, бундючно. Хай би вже, а то їй іще й висміяти треба, позбиткуватися з дітей. Мабуть, зла, що має багато дітей. Але хто їй винен? Хай би не мала.
"Весь час із ними гризуся. Скільки вони коштують мені. Доводиться від рота відривати. Собою жертвую".
Від рота відриває, а товста, як бочка... Діти мають коштувати, аякже.
А бувають дорослі, котрі нас спершу ніби й не помічають.
Скажуть лише:
"Здрастуй, орел!"
Або:
"Он який уже великий кавалер!"
Аби щось сказати. І видно, що інакше не вміє І ніби соромиться. Якщо хтось погладить тебе по голові, то обережно, немов боїться, аби чогось не зламати. Це сильні, добрі, делікатні люди. Ми любимо слухати, коли вони розмовляють з іншими дорослими, розповідають про які-небудь пригоди, про війну. Таких людей ми любимо.
А є такі, наче їм нічого більше робити, тільки жартувати, під'юджувати та прізвиська давати або гратись по-дурному. Борода колюча, смердить цигарками, а лізе з обіймами. Або руку стисне і сміється, коли болить. Або підкине вгору і думає, що це для нас щастя.
"А ось викину тебе через вікно, а ось носа ножем відріжу, вуха пообтинаю, не треба буде мити".
Дурне все це й безглузде. Тільки й чекаєш, щоб відчепився.
У жінок своє — зразу голублять, обнімають, з поцілунками лізуть. Або в губи, або так притисне, що ребра болять. І мусиш терпіти, бо вона, бач, тебе любить.
А як шмаркач якийсь, років шістнадцяти, почне теж вдавати дорослого, тоді вже й справді важко витримати. Тоді все кінчається або плачем, або якоюсь шкодою.
Найкраще ви — собі, а ми — собі.
Мама дозволила мені піти на пожежу. Треба поспішати, а то команда проїде, і тоді мені пожежі не знайти.
— Тільки негайно вертайся!
Хто знає, що це означає: "Негайно вертайся!"
Ніколи не вгадаєш, що тебе чекає.
Раптом мама ще щось додасть або Іренка причепиться. Отож я хапаю шапку — і тільки мене й бачили. Скачу через чотири східці. Коли спускаєшся в такий спосіб, треба міцно триматися за перила. Буває, що й скабку заженеш. Та нічого не вдієш, доводиться ризикувати.
Один хлопець сказав мені, де горить. Неподалік. Гасова крамниця. Кажуть, що в підвалі бензин. Якщо спалахне, весь будинок злетить у повітря. Поліцейські розганяють народ. Виблискують у вогні машини й каски пожежних.
Не хочу я, щоб ці бочки з бензином загорілися, адже тоді буде велика шкода й люди лишаться даху. Та коли їх зблизька не видно, тоді не така шкода, а цікаво було б побачити такий вибух, коли цілий будинок злітає в повітря.
Чому приємно дивитись на страшні речі? Якийсь нещасливий випадок, утопленик, велосипедист мало під машину не влетів, б'ють чи ловлять злодія. Може, тому й війни виникають, що люди люблять кров і небезпеку.
А пожежа все-таки красива... І така благородна боротьба з вогнем.
Я то тут постою, то там, дивлюсь на пожежу, а сам усе думаю, що пора додому,— ще тільки одну хвилинку постою. Та не лишитись до кінця неможливо, хоч і знаю, що покарають.
Кажуть, зараз приїде "швидка допомога": жінка одна обгоріла. Вогню вже не видно, тільки дим...
Мабуть, я не дожидатимуся "швидкої допомоги". І так не пропхатись...
А тут знову здіймається вгору стовп полум'я. Пожежний подає на другий поверх новий шланг,
"От як пустить воду, так і піду..."
А може, дім тепер завалиться?..
Вже навіть хочеться, щоб швидше все скінчилося.
Поліція нас відігнала. І знову погано видно. І я хочу йти.
А тут кажуть, що в пожежних щось зіпсувалось і приїде нова команда.
Біжить жінка й кричить, її затримують, вона виривається.
Я бачу Фелека, і Бронека, і Гаєвського... Швидше б загасили. Та ніхто не відходить, а коли вони стоять, самому йти якось прикро.