Отак завжди: тільки-но щось цікаве має відбутись, як треба бігти, бо чи запізнюєшся, чи просто було велено.
Так само і в дорослих. Підуть у гості, загуляються і раз у раз нагадують самі собі: "Ну, треба вже йти додому". І тут-таки: "Ну, ще хвилинку".
То ще по чарці, то останній танець, то карти — але врешті треба йти, бо, мовляв, непокояться за дітей, які вдома самі сплять, до того ж завтра рано вставати. Та вони хоч годинники мають і знають, що не запізняться. А ми ж нічого не знаємо, а йти не хочеться.
Дружина каже: "Ходімо вже", а чоловік їй: "ІДе трохи". їм добре, ніхто їх удома не сваритиме.
А найприкріше, коли цікава гра була, а вдома за запізнення чекає прочуханка. Хоч би вже до ранку не сварили.
Іноді навіть думаєш:
"Все, не хочу я вже гратися. Набридло".
Позбавляєш себе задоволення.
Прибігаю додому, а мама каже:
—— Нічого собі — негайно!
Я чекаю, може, спитає, де горіло. Але мама вийшла з кімнати.
Знову сідаю за уроки.
Підходить Ірена:
— Де ти був?
Я кажу: "Йди звідси", бо щойно прочитав задачу н не дуже знаю, як її розв'язувати. А Ірена стоїть.
Тоді я кажу:
— Я був там, де горіло. Ну, йди вже!
— Що горіло?
Однаково ж не зрозуміє. Але я терплячий. Я кажу:
— Горіла крамниця.
— Чому?
— Тому що в тебе ніс шмаркатий. Піди втрися!
Вона засоромилась і відійшла. Мені її шкода. Навіщо я так грубо сказав? Уже вдруге сьогодні: вранці Мун-декові, а тепер їй.
Я кажу:
— Іди сюди, розкажу.
А вона вже пішла. Мабуть, образилась. І я змову читаю задачу, тому що завтра перший урок арифметика.
А Ірена знову тут:
— Я вже носа витерла.
Я нічого не відповідаю.
.Вона стоїть і каже тихо-тихо, ніби сама собі:
— У мене тепер чистий ніс. І штанців не видно.
Слухняно так, боїться, що я розсерджусь.
Ну що? Певне, доведеться їй розповісти? І я розповідаю. Вона, звичайно, нічого не розуміє. Про все запитує: "Чому?"
Чому вода, чому шланги, чому пожежні, який бензин, чи живий, чи великий?
Маленька ще, не розуміє. Я ж теж нічого не знав.
— Постривай, я тобі зараз намалюю.
Намалював пожежного в касці, шланг,— усе їй пояснив.
Якби не ми, ці малюки нічого б не знали. Вони все взнають від нас. Ми — від старших, а вони — від нас.
Я не знаю, що ще говорити, і кажу:
— Повтори!
— У крамниці загорілась вода. Приїхала поліція і розганяла. І був вогонь, і була пожежа.
Вона думає, що вогонь і пожежа це різні речі.
— Пожежа зробилась від вогню.
І знову в неї під носом мокро, та я вже нічого не кажу. Дарма. Все одно задачі не зроблю. Став учити вірші, а Ірена слухала.
Вернулась мама, і я пішов на ковзанку: там великий такий майданчик діти ногами розкатали. Я вже вмію кружляти і їздити задом наперед. Хочу навчитися присідати на одній нозі. Чотири рази впав. Забився трохи.
Коли лягав спати, мені було сумно...
Ще смутніше, ніж коли був дорослим.
Смуток і самотність, і жага пригод...
Краще б народитися в Африці, де є леви, людожери і фініки...
Чому люди завжди живуть так скупчено? Скільки світу вільного, а в місті тісно!..
Ех, пожити б серед ескімосів, або з неграми, або з індіанцями...
Яка гарна, певне, пожежа в степу...
Або хоча б садок у кожного був перед домом! Посадили б квіти на клумбах, поливали б...
І знову я думаю про Лахмая.
"Що я скажу Бончкевичу?"
Тому що мені вже навіть і розхотілося цуценя брати. Клопіт з ним. Ще розізлюсь на нього й поб'ю. І стане шкода. І двірник його звідусіль ганятиме, і дітлахи в дворі. Надто велика відповідальність піклуватися про живе створіння.
Якщо Бончкевич хоче, нехай лишає його в себе.
1
Грош — дрібна монета у Польщі, сота частіша злотого; нині вилучена з обігу.
2
Охронка — дитячий садок для дітей бідняків у буржуазній Польщі.
КОХАННЯ
У нас були гості. Мама вбралася в сукню, яку міль поїла. Та було непомітно, бо тітка добре переробила. Були іменини, прийшли гості, і всі танцювали. Почалось усе ввечері, а коли скінчилось, я не знаю, тому що я спав у Кароля.
Була Мариня з Вільна. І я з нею танцював. Це дядько Петро звелів мені танцювати. А я зовсім не хотів. А дядько Петро сказав:
— То ось ти який кавалер! Панночка до тебе з Вільна приїхала, а ти з нею танцювати не хочеш?
Я збентежився і втік на сходи. Як можна так говорити? Хіба вона до мене приїхала? Може, їй це неприємно? Але дядько спіймав мене і підняв до стелі, а я видираюсь і ногами в повітрі теліпаю. Дядько навіть засапався, а все ж не відпускає. Я страшенно розізлився, бо знітився ще більше. А він поставив мене на підлогу й каже:
— Танцюй!
1 батько каже:
— Ну, не будь розмазнею, вона ж гість!
З Вільна.
Я стою й не знаю, що робити, бо мені хочеться втекти. І боюся, що дядько знову мене схопить і почне шарпати. Тому я тільки непомітно поправляю куртку, дивлюся, чи не відстебнувся гудзик, чи не подерлось що-небудь.
А Мариня подивилась на мене й каже:
— Ти не соромся, я теж не дуже вмію.
І перша підходить. І бере мене за руку. А в неї блакитна стрічка — величезний такий бант збоку на голові зав'язаний.
— Ну, ходімо спробуємо.
Я глянув із злістю на дядька, а він сміється. І всі розступились, тільки ми вдвох стоїмо. І батько. Я знаю, що коли не послухаюсь, то батько розсердиться, а може, і спати пожене. Нічого мені не лишалось робити.
Я став з нею кружляти. В голові у мене шумить, бо вже пізно і я пив пиво. Я їй кажу:
— Ну, годі.
А вони кричать:
— Ще!
Мені жарко, а вони видовисько собі влаштували. А вона не перестає, і я вже танцюю по-справжньому, під музику, в такт.
Не знаю, чи довго це тривало. Нарешті Мариня каже:
— Ну, годі, я бачу, що тобі не хочеться.
Я кажу:
— Чому не хочеться, просто в мене голова закрутилась.
А вона:
— Я можу танцювати всю ніч.
Потім дорослі танцювати почали, а ми стоїмо біля дверей — Мариня і я.
Вона каже:
— Варшава дуже гарна.
Я відповідаю:
— Вільно теж.
Мариня питає:
— А ти був у Вільні?
— Ні, нам тільки в школі вчителька розповідала.
Вона каже мені "ти", а я не знаю, як до неї звертатись.
У дорослих там ясно: незнайомі кажуть "ви", та й годі. А ми, діти, ніколи не знаємо, як звертатись. Одному кажемо "ви", іншому "ти", часом "добродій" або "панянка". Я вже й сам не знаю. Багато з цим маємо клопоту і непорозумінь. Треба якось викручуватись і уникати звертань узагалі.