Вона, Мариня, приїхала до Варшави просто так і потім знову поїде у Вільно. Може, з тиждень побуде.
— Надовго приїхали?
— Хто? ...
— Ну, ви... з цією тіткою... з твоєю мамою?
— Ні, всього на тиждень.
їздять туди залізницею, вночі. Я ще ніколи вночі не їздив залізницею.
— Я б хотіла,— каже вона,— завжди жити у Варшаві.
— А я — у Вільні.
Я це лише так сказав, що, мовляв, Вільно теж гарне місто.
А Мариня стала перераховувати вулиці у Вільні, а я називав у Варшаві. Потім різні пам'ятники й цікаві місця.
Вона каже:
— Приїдь коли-небудь, я тобі все покажу.
Я так по-дурному сказав:
— Гаразд!
Наче це від мене залежить.
Підійшов Кароль, і ми заговорили про школу. Які там учительки — які тут,, які там книжки — які тут.
Було дуже гарно. Але дядько Петро помітив, що ми не танцюємо, тому я швидко відійшов, щоб він знову не причепився.
Потім Марині веліли співати. Вона навіть не збентежилась. Коли вона співає, то зводить очі вгору, ніби дивиться на небо, і усміхається.
Потім ми знову розмовляли. Стефан каже, що в них у дворі є троє санчат. Одні санки такі великі, що можна вдвох кататись.
Стефан каже Марині:
— Приходь, покатаю.
І гарна ковзанка у них є. Все у них, та в них. Не люблю я, коли хтось надто багато базікає.
Отак і скінчився мій бал.
І ця дама, ця тітка, пішла й забрала з собою Мариню. А мама каже:
— Може, ти спати підеш?
Я зовсім не опирався, тільки питаю:
— Куди?
А мама каже:
— До Бурських.
Каролевих батьків.
— Завтра ж до школи.
Я бачу, що коли попрошу, щоб дозволили ще трохи, то мама мені дозволить; але що мені тут робити? Спати хочеться і нудно.
Ірена теж пішла зразу після вечері. А я спав з Каролем.
Кароль запитує:
— Чому в них у Вільні так тя-я-ягнуть?
— Не знаю.
— Я хотів спитати у цієї, у Марині, та, може, їй було б образливо.
— Авжеж.
— А волосся в неї, як у циганки.
— І зовсім ні, у циганок волосся цупке, а в неї — м'якє-сеньке.
— Звідки ти знаєш?
— Таж видно.
— А дядько Петро казав, що справжнє циганське.
— Дядько Петро все краще всіх знає,— кажу я із злістю.
Кароль позіхнув і затих, а потім знову своєї:
— У нас жодної такої немає.
А я мовчу.
— Гарна дівчина.
А я все мовчу.
— Гарно співає.
Я чекаю, щоб він повернувся на другий бік, бо коли я гість, то мені не випадає показувати, що я не хочу з ним розмовляти.
І я питаю:
— Ти вивчив уроки на завтра?
— Та що там уроки...
Він позіхнув і нарешті каже:
— Ну, треба спати. А чому ти зразу погодився йти? Може, там буде щось цікаве?
— ІДо там цікавого?.. Переп'ються, та й годі.
— А ти пив горілку? Я дві чарки випив.
Завтра в школі розповідатиме, який він герой: дві чарки випив — і в голові не крутилось.
Він перевернувся на другий бік, накрився й питає:
— Тобі не холодно? Я не дуже на себе ковдру перетягнув?
— Ні, добре.
Коли людина сонна, її будь-яка дрібниця дратує. От я на Кароля гніваюсь, а він мене питає, чи не холодно мені. І навіщо я сказав, що вони переп'ються? Негарно судити дорослих. У них своє життя, як хочуть, так і розважаються.
Якби не дядько Петро, я, може, Марині жодного слова не сказав би. Як ми завжди усього соромимось... Весь час боїшся зробити чи сказати якусь дурницю. Постійна невпевненість: чи добре так буде, чи не стануть сміятися...
Я вже й сам не знаю, що для нас гірше: коли сміються чи коли сваряться. І вдома, і в школі — скрізь одне й те саме. Спитаєш про щось, помилишся — відразу сміх і глузування.
Цей страх стати посміховиськом так гнітить, бентежить і сковує, що геть втрачаєш певність у собі, а тому раз у раз пошиваєшся в дурні. Як на льоду: хто більше боїться, той частіше падає.
"Ну, завтра треба зробити санчата",— подумав я й заснув.
І не встиг заснути, як мене вже будять, кажуть, треба вставати. Насправді я проспав кілька годин, але так мені здалося.
За сніданком я тру очі, їсти мені не хочеться, а батько каже просто так, щоб випробувати мене:
— Може, тобі не йти сьогодні до школи?
Потім побоявся, що я зрадію, і каже:
— Розваги розвагами, а школа школою.
Я уважно перевіряю сумку, аби чогось не забути, ручку чи ще щось. Бо коли людина сонна, вона мусить пильнувати. Але ні, все на місці. Я йду.
Іду. А про себе думаю, що їду до Вільна. їду цілу ніч. За вікном сипляться іскри — вогненні зигзаги.
І дорогою до школи, і на уроці я думав про цю поїздку. А на другому уроці мені захотілося спати, і я зовсім забув, що я в класі, і почав тихенько наспівувати собі під ніс.
А вчителька:
— Хто співає?
Я навіть і тут як слід не прочумався, тільки озираюсь: хто це співає. А Боровський каже, що це я. Вчителька питає:
— Тн співав?
— Ні.
Бо я й справді цього не помітив. І знову геть забувся і вдруге почав співати, навіть, здається, ще голосніше.
Вчителька розсердилась.
А Боровський знову:
— Може, й тепер скажеш, що не ти?
Я відповідаю:
— Я.
Тепер тільки я зрозумів, що це ж справді я співав і тоді й тепер.
Вчителька подивилася здивовано:
— Я не Знала, що ти вмієш робити на зло й брехати.
Хіба вчителька не бачить, що в мене здивоване обличчя
і що я засмучений? Я ж люблю вчительку, і вона до мене завжди була доброю. Навіщо ж я стану робити їй на зло? Я опустив голову, почервонів і мовчу. Якщо почну виправдовуватись, усе одно не повірить. Тепер я знаю, що можна зненацька закричати чи засвистіти немов уві сні. А вони зразу: "на зло", "баламут!"
Гидке слово "баламут". Гірше ніж лобур, ніж будь-яке інше. Якесь воно принизливе. Ніби — каламуть. Не люблю я також слова "дисципліна". Наприклад, на уроці фізкультури.
Де дисципліна, там покарання.
Здається, ніби маю когось карати, бити, шмагати ременем,
"Нестерпний хлопчисько".
"Хлопчисько" — теж паскудне слово. І принизливе — "дітлашня". Воно мені схоже на "комашня".
Є слова, котрі в школі не слід вимовляти. Часто буває, що не злюбиш людину за якесь одне неприємне слово, яке вона часто повторює.
А вчителька веліла мені спочатку йти в куток, а потім — до дошки. Веліла розв'язувати задачу, зовсім легеньку. Я відповідь зразу взнав. Полічив подумки й кажу:
— П'ятнадцять.
Учителька вдає, що не чує.
— Повтори задачу.
Я кажу:
— Буде п'ятнадцять. Хіба ні?
А вчителька:
— Коли розв'яжеш, тоді і взнаєш. Розв'язуй для всього класу!