Я починаю повторювати. І наплутав. Діти засміялись.
— Іди на місце. Двійка.
А Вишневський питає:
— На яке місце йому йти, за парту чи в куток?
Я іду, а Вишневський навмисне виставив лікоть — ну я не втримався, та й штовхнув його. А він як зарепетує:
— Чого штовхаєшся?
Свиня. Боявся, що вчителька не помітить. А вчителька в нерішучості: чи зі мною покінчити, чи його карати. І весь клас збурився. То тихо сидять, а як хтось один почне — відразу жарти, смішки, під'юджування, балачки. Тут уже важко заспокоїти. А за все відповідає той, хто почав перший.
"Хай собі роблять що хочуть".
Я поклав голову на руки й прикидаюсь, що плачу. Це найліцше. Тоді тобі дадуть спокій. Проте я не плачу, бо дуже страждаю, я дуже нещасний.
Нараз я подумав:
"Якби Мариня була вчителькою, вона була б не така".
Адже коли учень погано поводиться, його можна якось інакше покарати, а не ставити двійку. В того, хто після мене прів біля дошки і мусолив ту саму задачу, теж зрештою вийшло п'ятнадцять.
Мариня так не зробила б. Але вона ще маленька, до того ж вона, Мариня, їде. Всю ніч залізницею — так, далеко, до Вільна. І я її вже більше не побачу. Можливо, ніколи не побачу. Ніколи не почую, як співає Мариня. А Мариня так щиро всміхається, і в неї блакитний бант. І м'якесеньке волосся, зовсім не як у циганки.
Вчителька, як видно, дуже розізлилась, тому що підійшла до мене на перерві й каже:
— Якщо тебе ще раз якась муха вкусить, я директорові скажу. Більше вже я за тебе заступатись не стану.
І відійшла. Не дала виправдатись. А якби дала, що я міг би сказати?
Що я закоханий у Мариню?
Краще вмерти, ніж це сказати.
"Муха вкусила"! Не муха вкусила, а вчителька дорікає тим, колишнім. Не можна дорікати послугами. Це найбільше ображає. Думають, що ми легко забуваємо, не вміємо бути вдячними.
Ні, ми добре пам'ятаємо. І рік, і більше. І кожну нетактовність, і кожен добрий вчинок. І ми багато прощаємо, якщо бачимо доброту й щирість. Я вчительці теж подарую, коли заспокоюсь.
Підходить Мундек, починає жартувати. Бачить, що я сумний, і хоче втішити мене.
— Ну що, будеш тепер арифметики боятись? Ось вліплять тобі п'ять кілків, то й двійка втече зі страху. Тільки тримай! Ти ж математик сів на шпагатик.
Я тихо сказав:
— Відчепись!..
І виходжу в двір. Але не граюсь. Будь-яка біганина видається мені безглуздою.
Як було б добре, аби всі дівчата були схожі на неї. А може, ми й справді поїдемо до Вільна? Може, тато там знайде роботу? Все може статись.
Я взяв у бібліотеці книжку. Історичні повісті. Читатиму.
Вертаюсь додому сам. Мундек не міг мене сьогодні чекати. Йду і крижинку ногою підкидаю. Треба старатись ударити так, щоб вона просто вперед летіла, а вона летить то праворуч, то ліворуч. А я зигзагами за нею біжу. Стараюся не зупинятися, весь час бігом. Найгірше, коли вона відскочить від перехожого і зовсім уже в інший бік зверне чи коли назад доводиться вертатись. Я вирішив, що вертатися назад дозволяється до десяти разів.
Але я зустрів батька, і він розсердився, що я рву черевики: адже від цього носок збивається.
Я входжу в двір, дивлюсь: хлопці катаються на санчатах. Ну, і я з ними став. Не те що вже мені було весело. Коли в тебе прикрість, гратися можна, але раз у раз про неї згадуєш. Ніби хто підходить і питає: "Забув? Не пам'ятаєш?"
Це не докори сумління, а якась невідчепна думка. Докори сумління зовсім інші — грізні, тому що бога боїшся.
Один хлопець казав, що бога зовсім нема, що це люди просто його вигадали. Запевняє, що точно знає. Навіть побитись об заклад хотів. Дивак, та й годі.
Я двічі прокатав дітей на санчатах, і вони мене один раз. І досить.
Посидів біля вікна, а потім став малюнки в книжці'розглядати. Не подобаються вони мені. Перший малюнок — вершник на коні. Битва. Навколо вибухають снаряди. А він сидить з піднятою шаблею, наче лялька. Тримається штив-ио, наче дерев'яний.
Чому це для дітей усе роблять гірше? Гарний художник для дорослих, а найнікчемніший — для дітей. Книжки пише для дітей кожен, кому не ліньки,— і вірші, й пісні. Кого не хочуть слухати дорослі, той іде до дітей.
А ми ж якраз найбільше любимо гарні казки, малюнки й пісні.
Хлопці крикнули мені з двору, що робитимуть зараз нові санчата і щоб я дав їм свої дві дошки, мотузку й шматок бляхи.
Правда, вони побурчали, що бляхи мало, а мотузок короткий. Зате міцний.
Одна дошка пішла на сидіння, а друга — під полозки. Якби бляхи знайшли більше, можна було б цілком полозки оббити: тоді возити легше. Та добре, що хоч спереду оббити бляхою вистачило. Я їм і цвяхів дав, один довгий, прямий, я його на вулиці знайшов.
Кожен пам'ятає, що дає, бо скільки даси, стільки й матимеш.
Приємно щось зробити самому й бути власником цієї речі. Тоді ні від кого не залежний. Проте у дітей рідко буває по-справжньому власна річ.
Одяг нібито й мій, але ж купили його батьки. За книжки й зошити відповідаєш і вдома, і в школі. Будь-хто може розглядати їх, перевіряти зроблені уроки.
Вчителям можна згорнути книжку в трубку, а спробував би хтось із нас таке зробити. Скажуть, що не шануємо. Мовляв, у дітей все має бути зразкове.
Погано, коли збирається гурт. Тоді неодмінно посваримося. Почне один одного катати, а комусь захочеться крутнутися, впасти навмисне. Кажеш йому, що санчата зламає, а йому хоч би що. Дав кілька дощок — отже, має право.
А дехто сам возити не хоче й сидить, наче пан. Ми часто сваримося, це правда, та ви тільки подумайте, яка в нас в усьому сваволя.
У дорослих є суди. А в нас ніяких судів, самі лише скар-
ги. А дорослі наших скарг не люблять. Розсудять, аби з рук збути: або того виправдають, кого вони більше люблять, або молодший, або старший має слушність, або дівчинка, або обидва винні, тому що, мовляв, недобре сваритися.
Коли-небудь, можливо, люди житимуть у мирі й злагоді, та поки що цього немає.
А буває так, що хтось образиться через дрібницю, і відразу: "Коли так, віддавайте мої дошки й цвяхи!"
Знає, що не віддамо. Що ж, розбити санчата, і вся робота нанівець? Шукай собі іншого товариша й починай усе спочатку?
"Діти люблять майструвати".
Справді, люблять, та вже коли що зробиш, то хочеш, щоб це не псували.