Навіть якщо здається, що хтось кращий за мене, порядніший, то й тоді ж я не знаю про нього всього, що він робить і що думає. Часом дехто тільки вдає із себе святого або не робить чогось поганого тільки тому, що боїться виказати свої лихі наміри.
Є такі вчинки, коли нічого особливо поганого , й не сталося. У дітей, мабуть, це раз у раз трапляється. Одначе вони мусять приховувати все, щоб не наразитись на заборону. Приміром, оце як зараз. Що поганого в тому, що пожалів голодного й холодного песика. Живе ж створіння.
І чого тільки дорослі все забороняють?
Що робити?
Чи сказати вчительці на уроці: "Дозвольте нам узяти Сніжка до класу. Побачите, ми будемо слухатись, сидітимемо спокійно".
Гай-гай. Нічого б з цього не вийшло. Перший Виш-невський почав би на зло пустувати.
Кепсько, що всі ми разом — і скромні, і звичайні, і зарозумілі, і лагідні. Через це жодної обіцянки, жодного слова не можна дотримати. Через це все завжди погано кінчається.
Через це дорослі нам не довіряють, на всіх підозріливо дивляться.
Без них було б, може, менше сміху, веселощів, але життя було б спокійнішим.
Проте дорослі думають, що ми тільки бешкетників любимо, що тільки найневихованіших слухаємось, і що б вони нам не сказали, негайно виконуємо. Що вони всіх псують!
Неправда. Коли ми такого лобуряку десять разів не послухаємось, то про це ніхто не знає. А як раз щось із ним зробимо — зразу всім чосу дадуть.
Гарний був би світ, якби ми й справді всі завжди і тільки їх слухали. Гарний би він мав вигляд, якби ми їх не втихомирювали.
Скільки разів їм кажеш:
"Заспокойся — облиш — перестань — не роби цього. Чуєш, бо потім жалітимеш!"
І послухається, розбишака. Отож якщо дорослі й можуть з ними витримувати, то в цьому наша заслуга.
Скінчилася вся ця історія тим, що, хто курив цигарки на третьому поверсі, не з'ясувалось, а ми з нашим песиком розлучилися назавжди.
Після занять сторож каже:
— Ну, забирайте свого пса, і більше мені сюди собак не ведіть, ніколи мені! А то відправлю вас в учительську, разом із собакою.
Ми й вийшли: я, Мундек і Бончкевич. І Лахмай — нехай собі вже лишається Лахмаєм!
І як же він зрадів, коли його випустили на волю! Як усе живе тягнеться до свободи! І людина, і голуб, і собака.
Радимося втрьох, що далі робити. Бончкевич погодився взяти його до завтра, а я тим часом удома дозвіл випрошу.
Та, коли Бончкевич узяв у мене Лахмая, я на нього трохи ніби образився.
Адже Лахмай мій. Адже це я грів його під пальтом. Він мене першого лизнув. Я його знайшов, і приніс до школи, й весь час про нього думав. А Бончкевич тільки дав десять грошів, та й годі.
Ну хіба це справедливо, що одним батьки все дозволяють, а іншим ні? Кожен найбільше своїх батьків і свій дім любить. Але ж прикро, коли знаєш, що комусь батько дозволяє те, що забороняють тобі.
Чому Бончкевич бере собі Лахмая — і нічого, а я повинен іще дозволу питати, і, мабуть, скінчиться все це нічим.
Коли знаєш, що в батьків немає грошей, їх ще більше любиш, бо стає їх шкода. Хто сердитиметься на батька за те, що в нього немає роботи, чи за те, що він мало заробляє? Інша річ, коли він витрачає гроші на непотрібне, а на дитину скупиться, думає тільки про себе, а дитині шкодує. Он Мундеків батько — чому він витрачає гроші на горілку та ще й скандали влаштовує?
Мені жаль Мундека і жаль віддавати білого Лахмая. Стільки довелося через нього витерпіти, а тепер він дістанеться іншому.
— Можеш мені ці десять грошів не віддавати,— каже Бончкевич.
Я розсердився.
— Обійдуся без твоєї ласки. Я ще, може, завтра тобі віддам.
— Коли ти так злишся, не віддавай!
— Ходи сюди, цуцику, попрощаємось,— кажу я.
А Лахмай видирається, не розуміє, що ми розлучаємось. Потім уперся мені лапками в груди, і хвостиком з чорною китичкою весело метляє, і дивиться... просто... в очі!
У мене навіть сльози на очі навернулися.
А він лизнув мене в губи — пробачення просить.
І я притиснув його до себе востаннє!
Нарешті Мундек потягнув мене за кишеню.
— Гаразд уже, йди!
Ми швидко пішли. Я навіть не озирнувся.
Мундек всю дорогу говорив про голубів, кроликів, сорок, їжаків. Я тільки час від часу озивався. І дорога додому пройшла непомітно. На годиннику час нібито завжди рухається однаково, проте в людині немовби є якийсь інший годинник, і час на ньому то летить непомітно, то тягнеться так, що здається, і кінця цьому не буде. Буває, не встигнеш прийти до школи, як уже дзвінок, і пора додому. А буває, чекаєш-чекаєш, поки вся ця тяганина скінчиться,
і виходиш зі школи, як з тюрми, навіть радіти нема сил.
Прощаюсь я з Мундеком і, ніби мене хто за язик смикнув, питаю:
— Що, твій старий знову вчора налигався?
Мундек почервонів і каже:
— Ти думаєш, мій батько щодня п'є?
І відійшов швидко, так що я вже нічого більше не встиг сказати. Ну, навіщо воно мені? Отак скажеш що-небудь, не подумавши, а потім уже не поправиш.
Якось батько мені прислів'я навів: "Слово не горобець, вилетить — не спіймаєш".
Дуже мудре прислів'я. Хоч тоді воно мені не сподобалось. Бо я сказав правду,'а всі як закричать на мене, наче це хтозна-яка брехня. Ніхто, мовляв, тебе не питав, і нічого було говорити. Але ж утаїти правду — це все одно, що збрехати!
Багато в житті всілякого лицемірства. Коли я був дорослим, я до цього звик, і мене вже це не хвилювало. Лицемірство то й лицемірство — нічого не вдієш, а жити треба. Тепер я думаю інакше: мені знову боляче, коли людина не говорить людині того, що думає насправді, а прикидається.
Тому що брехня ще може бути така — ні погана ні добра. А от лицемірна людина — це вже, либонь, найгірше. Думає одне, а говорить інше, в очі так, а позаочі інак. Вже як на мене, то краще хвалько, ніж лицемір. Лицеміра найважче розпізнати. Брехунові скажеш: "Брешеш!" або: "Не вихваляйся!" Та й по-всьому. Воно й чесніше, і благородніше.
А лицемір здається таким добрим і милим, його важко вивести на чисту воду.
Ну чого я добився? Завдав Мундекові прикрість. Образив його. На батька сказав "старий" і що "налигався". Так буденно сказав, як дорослий, коли присоромить дитину, образить і навіть не відчує цього.
Заходжу в ворота, а на східцях сидить той самий кіт, якого я вчора налякав. Мені стало шкода його, і я хотів його погладити, а він навтіки. Пам'ятає. А що коли бог мене за цього кота покарає і Лахмая не дозволять узяти додому?