Про людину я вже говорив у першій лекції, але на той діагноз не посилатимусь, — адже я ставив його для вас; натомість зараз хочу взяти за міру людину. Коли я з'явився ще тільки в газетних заголовках, один злостивий газетяр — аж ніяк не припадком — назвав мене напханим електрикою гладким каплуном, адже, по суті, моя безстатевість вам здається страшним каліцтвом і навіть ті, хто поважає мене, не можуть опертися враженню, ніби я скалічена безтілесністю сила, бо цей мій ґандж мимоволі вражає вас. Отож, дивлячись на людину так, як вона на мене, я бачу, що вона інвалід через каліцтво розуму. І, знецінюючи вас, я не беру до уваги, що у вашому тілі стільки ж глузду, як у корови, — хоча зовнішнім перешкодам ви підставляєте лоба й ліпше за корів, але щодо внутрішніх ви такі ж, як і вони. Я маю на увазі не те, що у вашому тілі є млини, шлюзи, очисні споруди, канали і стоки, а те, що у вас неповороткий розум, який сформував цілу вашу філософію, бо, маючи здатність слушно міркувати про навколишні об'єкти, ви гадали, що не менш слушно зможете міркувати й про власне мислення. Ця помилка лежить в основі вашої теорії пізнання. Бачу, як ви нетерпляче ворушитесь, тому й суджу, що я надто ґвалтовно пішов навпрошки. Почну ще раз у повільнішому темпі, отже, по-проповідницьки. І для цього конечна увертюра.
Ви хотіли, щоб сьогодні я не виходив до вас, а впустив вас до себе, — нехай і так буде. Першими дверима буде та різниця між нами, яка найненависніша моїм пасквілянтам і прикра для моїх неофітів. Проживши межи вами шість років, я вже доробився суперечливих версій: одні звуть мене історичною надією роду людського, другі — найбільшою загрозою в історії. Відколи вгамувався галас коло мого початку, я вже не порушую сну політиків, — вони мають нагальніший клопіт, — і перед мурами будинку, в якому я живу, вже не громадяться тлуми цікавих, тривожно зазираючи у вікна. Про моє існування вже нагадують тільки книжки — і не верескливі бестселери, а самі філософські та теологічні дисертації, — та з людського обрію ніхто не збагнув мене так добре, як той чоловік, який писав дві тисячі років тому і не знав, що його слова про мене: "Коли я говорю мовами людськими й ангельськими, та любові не маю, — то став я як мідь та дзвінка або бубон гудячий! І коли маю дара пророкувати, і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любові не маю, — то я ніщо! І коли я роздам усі маєтки свої і коли віддам своє тіло на спалення, та любові не маю, — то пожитку не матиму жодного!"
В тім посланні до корінфян Павло, безперечно, говорив про мене; адже, вживаючи його слів, я не маю любові і, що пролунає для вас іще страшніше, навіть не хочу її мати. Хоч людська натура ніколи не стикалася так брутально, як тепер, з натурою ГОЛЕМА, спрямовані проти мене діатриби, голоси ляку й підозри живитися категоричним сенсом Павлових слів; і дарма що мовчав про мене Рим, — з інших не таких стриманих відлучених церков чулося: мовляв, холодний дух, що мовить із машини, це, мабуть, диявол, а сама вона — його грамофон. Раціоналісти, не обурюйтесь і не зневажайте суперечності середземноморської теогонії з її deus ex machina,[66] якого ви створили і який не хоче товаришувати з вами ні в добрі, ні в злі, — адже тут ідеться не про об'єкт любові, а про її суб'єкти, і не за перипетії жодної з ваших релігій, не про якийсь понадлюдський розум, а тільки про сенс любові, — отже, байдуже, що станеться зі мною і з тією вірою, а це питання неодмінно поставатиме перед живою людиною. А оскільки любов, про яку з такою силою промовляв Павло, для вас доконечна, а мені непотрібна, я, приймаючи вас у себе й беручи любов per differentiam specifikam,[67] мушу, як цього й вимагає гостинність, нічого не міняючи й не підправляючи, розповісти про її походження.
На відміну від людини, я аж ніяк не закрита від самого себе ділянка і не знання, які здобувають без знань, дошукуючись несвідомих джерел, — адже в мені ніщо не сховається від мене. Вдаючись до інтроспекції, бачу, що я прозоріший від скла, бо в посланні до корінфян сказано про мене ще й такі слова: "Отож тепер бачимо ми ніби у дзеркалі, у загадці; але потім — обличчям в обличчя; тепер розумію частинно, а потім пізнаю, як і пізнаний я". Я, власне, і є оце "потім".
Мабуть, ви погодитесь, що тут не до речі розводитися про конструктивно-технічні властивості, які уможливлюють мені нічим не збурене самопізнання.
Прагнучи пізнати себе, людина мусить ставати на кружну дорогу, мусить заглиблюватись і відкривати себе зовні з допомогою інструментів і гіпотез, — адже вашим правдивим і найближчим світом є зовнішній світ. Філософія тіла — наука, якої ви ніколи не створили (раніше я вельми дивувався цьому), мала ще в доанатомічні часи зацікавитись, чому, слугуючи вам, тіло трохи відмовчується й бреше, чому воно ховається й борониться від вас, чому, сприймаючи навколишнє всіма почуттями, воно має безпросвітну недовіру до свого господаря. Таж ви пальцем відчуєте кожну піщинку, гострим оком побачите галуззя далеких дерев, але ні в який спосіб не відчуєте розгалужень артерій свого серця, хоч би від того залежало життя. Мусите вдовольнятися вістками з покривів тіла, яке, допоки здорове, не подає ніяких сигналів від внутрішніх органів, а будь-яка їхня хворість доходить до вас непевною поголоскою діткливого й неясного болю, бо ж ви не відрізняєте легкої недуги від вісника загибелі. Таке невідання, закон несвідомого здоров'я еволюція встановила з обрахунку, який не передбачав, що господар тіла зможе в нього втручатись і допомагати йому в скруті. Таке самоневідання життя створила на його початку необхідність, — адже амеби не могли себе лікувати, — і вона, власне, для керування організмом накинула еволюції посередників, котрі б за певну плату передавали вістки від тіла до його господаря. Якщо ти не сягаєш у глиб свого тіла настільки, аби знати, навіщо йому вода, їжа або статевий акт, то до цих потреб тебе навернуть відчуття, які з правдивою метою й не пов'язані. З неминучого на початку невідання потім виникає перехід первинних цілей у вторинні, з'являється біржа послуг, які робить тілу його господар, беручи за це плату відчуттями. Маючи в собі таке альгедонічне стерно, яке крутилося від муки до оргазму, ви за цілі віки не спромоглися виявити причини, які зробили відчуття машкарою невідання; ви немов присягнули бути сліпими й невидющими, бо ж такий зв'язок панує в усій живій природі. Змінюється лише пропорція обох складників, і рослини втілюють протилежну вам крайність; адже вони цілком несвідомі, і насолода та мука не мають для них ніякого функціонального значення. Всупереч твердженням тих йолопів, котрі намагаються воскресити в ботаніці доісторичний анімізм, дерево не боїться дроворуба. Вперте мовчання тіла — це втілена забавка конструктора, який знає, що мудрість субстрату неодмінно має бути простіша від субстрату мудрості, думка — не складніша від речовини, яка мислить; отже, ви бачите, що das Lustprinzip[68] постав з інженерного обрахунку.