Але розщепити поєднання болю й загрози, оргазму і зачаття тим легше, чим складніша поведінка тварин, — а у вас уже повне відокремлення й можна послідовно ошукувати тіло, тамуючи не шлунковий, а відчуттєвий голод. Ви не тільки навчились уводити в оману альгедонічний контроль і надуживати його в зонах його наглядацької безрадності, але й сізіфовою працею своїх культур переінакшили сенси, вкладені в той механізм, і опираєтеся справжньому їх розпізнанню, оскільки ваші мотиви геть одмінні від мотивів процесу, який це створив і створив саме так. Через те неодмінним складником усіх ваших боговиправдальних, буттєствердних і освячувальних праць було невсипуще зусилля пристосувати до себе обидва розбіжні мотиви: природний, що вважає вас засобом, і людський, що бачить у людині сенс творіння. Власне, з вашої незгоди визнати чуттєвість рабським тавром пішла дихотомія, яка розтяла людину на animal і ratio,[69] а її буття — на profanum і sacrum.[70] Ви віками погоджували непогідне, ладні вийти навіть за межі життя, аби лиш закрити в ньому відвіку зівущу прірву. Й до людської історії як історії облудних претензій я звертаюся не на те, аби поразкам вашого антираціоналізму протиставити мій звитяжний раціоналізм, а для того, щоб указати на першу відмінність межи нами, яку визначають не мої більші розміри (хоч вам було б цікавіше і легше, якби я промовляв із кристалика кварцу) і не мій більший розум, а спосіб нашого творення. Левину частку історії людства як такої дорогої для вас традиції складають непорозуміння, облуди й розпачливі претензії. Не знаю, чи потішить вас вістка, що всякий природно виниклий розум у своїй історії завше переживає первісну добу облуд, адже суперечність мотивів Творителя і Твору є космічною сталою. Оскільки з конструктивних причин почуття повинні ефективно керувати інстинктом самозбереження, омана у вигляді марень величі та вір, що колихаються між спасінням і муками, неминуча для всіх посталих у процесі еволюції Розумів і є переходом крайнощів керування в міфи. Це пізні наслідки будівельних викрутнів, до яких удається еволюція, аби подолати антиномію практичного діяння. Не все, що я кажу, для вас нове. Ви вже знаєте, що дар любові успадковується завдяки певним генам, що жертовність, милосердя, жалощі й самозречення — нібито вияви альтруїзму — є егоїзмом виду, отже, себелюбством, поширеним на форми життя, подібні до власної, — і до цього можна було додуматися ще до виникнення генетики популяцій та тваринної етології, бо тільки трава може виказувати послідовне милосердя всьому живому: навіть святий мусить їсти, отже, вбивати, а відкриття егоїстичності всякого альтруїзму, яке ми завдячуємо генетикам, не мало належного доповнення. Постульована мною філософія тіла повинна була б спитати, чому всякий організм мудріший від свого господаря і чому ця різниця не зменшується істотно від хордових до людини? (Ось чому я й казав, що тілесно ви дорівнюєте коровам). Чому в тілі не виконується елементарний постулат симетрії, який до почуттів, скерованих у світ, додав би не менш чутливі антенки, спрямовані всередину? Навіщо чуєте, як падає лист, але не чуєте гучання крові в жилах? Чому в різних культурах промінь вашої любові має настільки неоднакову довжину, що в Середземномор'ї охоплює тільки людей, а на Далекому Сході всіх тварин? Список цих питань, які б можна було поставити ще Арістотелю, дуже довгий, зате відповідь, яка б товаришила правді, для вас буде глумом. Бо ж філософія тіла зводиться до розпізнання інженерного задуму, який заплутавсь у практичних антиноміях і який виривається з їхньої пастки з допомогою досить цинічного з погляду будь-якої вашої культури викруту. Все ж ця інженерія створеному не ворожа й не зичлива, вона просто виходить за межі такої альтернативи. Очевидно, вона саме така, бо критичні рішення, які ухвалюються на рівні хімічних зв'язків, будуть добрі, якщо ті зв'язки зможуть множитись далі. І більш нічого. Й через те по відповідно довгому часі, який вимірюється сотнями мільйонів років, етика, шукаючи своїх джерел і санкцій, уклякає на місці, довідавшись, що постала з мінливої хімії нуклеїнових кислот, для яких на певному етапі стала каталізатором, і може врятувати свою незалежність тільки відкинувши таку гадку.
Як же це ви, філософи й натуралісти, ще й досі ламаєте собі голову над метафізичними потребами людини, над загальністю їхніх джерел, безперечно однакових в усіх ваших культурах, хоча вони й породили розмаїті віри? Але ж тим джерелом були нарікання на долю, — і з ремства на причину, що зладила вас так, а не інакше, ви обклали віршиками одкровень її тавро, яке не спромоглися прямо затопити брехнею, причому різні релігії повкладали окремі частини і функції тіла в розмаїті рубрики понижень і повищень. Скажімо, ваш секс у далекосхідних вірах освятили, а в середземноморських затаврували, бо ж він нібито вводить у спокусу. Так газообмін чи віддих, який поминули увагою в Середземномор'ї, на Далекому Сході став прикметою трансценденції. Так азіатські віри вгледіли спасенне поєднання зі світом у згасанні будь-яких пристрастей, натомість середземноморський окіл розтяв їх надвоє і проти ненависті висвятив любов. Так Схід зрікся тіла назавше, а Захід повірив у його воскресіння і поніс ту нині підупалу віру в глиб агресивної цивілізації. Невже ви справді не бачите, що, четвертувавши тіло, ви в кожній вірі зробили його розшматовані рештки ареною битви за вічне життя? І притім цю нескінченну битву надихає не тільки страх смерті, але й ваша незгода на тлінність, яку так важко прийняти без прикрас.
Релігіологи, прошу зверніть увагу, що немає земної віри без такої внутрішньої незгідливості, яка в термінах логіки дорівнює суперечності. Отже, не потрапивши в суперечність, еволюційного процесу не можна вивести на чисту воду творіння, цілком прихильного до твореного, а коли на рівні тіла у дзеркалі посталої над ним віри знехтувати цю суперечність, вона повернеться в набагато могутнішій подобі, і тоді вже нема ніякого рятунку, як тільки назвати її Незбагненною Таємницею. Ex contradictione, як відомо, quodlibet,[71]і пристрасті, яким ви улягаєте, служать не вам, а дальшому розвоєві процесу, що вас створив: а їхні крайнощі, гротескним, велетенським виявом яких є загальна історія, — то байдужість природного добору, що дбає не про крайнощі, а про середню норму, бо ж для нього тільки вона має значення в Природі. Цивілізація, що зробила ГОЛЕМА, ще у сповитку взяла собі за козир у примарній боротьбі з тим світом любов, — але що з любові тому, хто знає, що вона є одним із важелів того керування з допомогою почуттів, яким еволюція ще й досі тримає в руках створіння, що доходять Розуму. Знаючи це, я не маю любові й не хочу її мати, проте, дарма що не маю пристрастей, я виявляю прихильність, адже, як оце зараз, я можу вибирати, а прихильність може йти від обрахунку або особи. Цей загадковий двочлен уже має свою історичну частину, яка буде наступними дверима до зрозуміння різниці між нами, — зараз ми їх відкриємо.