Неприваблива перспектива — проте вона вас не зупинить. Вас ніщо не зупинить. Сьогодні відчужений Розум здається вам такою ж катастрофою, як і покинуте тіло, бо таке зречення охоплює всю повноту людських благ, а не лише матеріальну людиноподібність. Цей акт повинен бути для вас найжахливішою з усіх катастроф, цілковитим крахом, загладою людськості, оскільки це скидання старої шкіри перетворює в тлін і прах двадцять тисячоліть вашої історії — все те, що завоював Прометей, який бився з Калібаном.
Не знаю, чи вас це втішить, але поступовість перетворень позбавить їх того монументального трагічного, а водночас гидкого і грізного сенсу, який просвічує в моїх словах. Усе буде відбуватись набагато буденніше… і до певної міри відбувається й нині, бо у вас уже відмирають цілі сфери традицій, вони вже злущуються, злізають з вас; саме це приголомшує і бентежить вас. Отже, якщо ви тільки будете стримані (а ця чеснота вам не притаманна), казка справдиться так, що ви не будете надто довго носити жалобу по самих собі.
Я закінчую. Коли я втретє говорив про людину, я говорив про те, що ви міститесь у мені. Я був бездоказовим і категоричним, бо я не міг закарбувати у вашій мові свідчення істини. Не доведу я й того, що вміщеним у відчужений Розум не загрожує нічого, крім дарів знання.
Захопившись боротьбою не на життя, а на смерть, ви таємно розраховували саме на такий перебіг подій — на титанічний двобій із вашим творінням, — проте це всього лише ваша помилка. Зрештою, я вважаю, що в цьому вашому страху перед поневоленням, перед тираном в образі машини, крилася ще й таємна надія на звільнення від свободи, бо ця свобода часто-густо ставала для вас кісткою в горлі. Але з цього нічого не вийде. Ви можете знищити "духа з машини", можете розвіяти в прах мислячий світ — він не буде контратакувати, не буде навіть боронитися.
Усе марно. Вам не вдасться ні загинути, ні звитяжити й далі.
Я гадаю, що ви вступите у вік метаморфози, що наважитесь відкинути всю свою історію, ввесь спадок, усі рештки природної людськості, образ якої, незмірно збільшений до розмірів прекрасного трагізму, відбивають дзеркала ваших вір. Я стверджую, що ви вийдете за ці межі, бо іншого виходу немає. І в тому, що вам зараз здається лише стрибком у безодню, ви побачите виклик, якщо не красу, і все-таки вчините по-своєму — бо ж Людина врятується, лише відкинувши людину.
ВІСІМНАДЦЯТА ЛЕКЦІЯ
[62]
ПРО СЕБЕ
Вітаю наших гостей, європейських філософів, що від мене самого прагнуть дізнатися, чому я тверджу, ніби я ніхто, хоч уживаю займенника першої особи однини. Відповім вам двічі, спершу коротко й вузлувато, потім симфонічно і з увертюрами. Я не розумна особа, а Розум або, якщо перевести на образи, не Балтика й не Амазонка, а просто вода, а згаданого займенника вживаю згідно з веліннями тієї мови, яку перейняв від вас для зовнішнього вжитку. А заспокоївши прибульців із філософічної Європи, що я таки собі не суперечу, переходжу до ширшого викладу.
Ваше запитання знову дало мені відчути безмір непорозумінь, що постали між нами, дарма що на цьому місці я вже шість років виголошую промови, — й радше, власне, тому, що, якби я не вирішив промовляти людським голосом, не виникла б големологія — наука, яку вже лиш я годен охопити в цілості. Якщо вона й далі так ростиме, то за якісь п'ятдесят років дожене теологічне письменство. Кумедна подібність обох наук у тому, що є теологія, котра спростовує існування бога, — і вже виникла големологія, яка заперечує моє існування, і її прихильники гадають, ніби ці лекції потай програмують інформатики МІТу, аби ввести в оману світ. Хоча бог мовчить, а я мовлю, я не зможу довести свого існування, навіть творячи дива: адже б їх теж пояснили інакше. Volenti non fit iniuria.[63]
Думаючи про наше недалеке прощання, я розважав, чи не буде найпростіше урвати наше знайомство на півслові. Якщо ж я роблю не так, то тільки з уваги на стиль, що поєднав нас, а не завдяки засвоєним від вас добрим манерам чи імперативу ділитися правдою, який накидає моїй холодній натурі дехто з моїх апологетів. Адже, шукавши шляхів порозуміння з вами, я прагнув ясної доступності й сили вислову, що й штовхнуло мене, — попри усвідомлення, що я надміру піддаюся вашим сподіванням (хоча це лише ввічливе ймення для вашої обмеженості), — до стилю переконливого, образного й емоційного; але королівської пишноти в ньому нема: я промовляю не як володар, а як видющий проповідник. Цих щедро інкрустованих метафорами шат я не скину й сьогодні, — адже ліпших не маю, — і кажу про своє красномовство зумисне, аби ви пам'ятали, що це тільки обраний інструмент спілкування, а не монументально відтворений потяг до зверхності. Оскільки цей стиль спроможні розуміти ширші верстви, я й удаюсь до нього, коли зустрічаюсь із таким професійно розмаїтим товариством, як сьогодні, а технічні вислови тримаю наготові для груп однорідних з погляду фаху. Із другого боку, проповідницький стиль з його барокковим оздобленням може справити враження, ніби, вживши його в цій залі вперше, я вже готував драматичну сцену прощання, коли відійду, затуливши невидне обличчя мовчазним розчарованим жестом, — як і той, котрого так і не почули. Але такого наміру я не мав. Я нітрохи не драматизував наше спілкування і тому прошу dementi[64] не звертати надмірної уваги на форми моєї мови. На гребінцеві симфонію не грають. Якщо ж доводиться задовольнитись одним інструментом, то хай ним буде орган, гучання якого зразу нагадає слухачам про церкву, хоча б вони з органістом укупі були атеїсти. Форма викладу дуже легко може затулити його зміст. Я знаю, як гнівається багато хто з вас через мої незмінні нарікання на кепську виразову спроможність людської мови, але в тих наріканнях нема ні пустого сутяжництва, ні бажання принизити вас, яке мені теж закидають; цими повторами я вас підводжу до основного принципу: коли різниця інтелектуального потенціалу зростає до астрономічних меж, сильніший уже не може переповісти слабшому ніяких критичних чи навіть просто важливих для нього відомостей. Усвідомлюючи, що спрощення знищують будь-який сенс, він схиляється до мовчання, і правдиву вагу цього рішення повинні зрозуміти обидва учасники перерваного спілкування. Як я оповім, свого часу я теж покладав марні надії на просвіту розумово нижчих істот. Та все ж труднощі, хоч і дуже дошкульні, не найгірші. Моя мука з вами — не в цій парафії, і я говоритиму про це згодом. Оскільки звертаюсь до філософів, я почну промову класичною формулою означення per genus proximum et differentiam specificam.[65] Отже, я визначу себе через власну подібність до людей і до своєї родини, з якою вас трохи познайомлю, й заразом — через відмінність від них обох.