– Одруження пішло тобі на користь. – Він поскріб підборіддя. – Давненько ми не бачились.
– Давненько, – погодився я.
– Він засадив якось мене за грати, – повідомив Стадсі Нору.
Вона весело прицмокнула:
– То він був детектив хоч куди?
Стадсі наморщив маленький лобик.
– Не знаю, так стверджували. Мене він захопив випадково: я мусив захищатися правицею.
– Як це ти примудрився нацькувати на мене того дикуна Мореллі? – спитав я.
– Ти ж бо знаєш цих італійців, – пояснив він, – вони гірші за істеричок. Я й не думав, що він може таке встругнути. Він перелякався, що фараони хочуть навісити на нього вбивство тієї Вулф, а що ми вичитали в газеті про твою причетність до справи, то я сказав йому: "Нік не з тих, хто й матір рідну продасть, а тобі ж треба з кимось порадитись". Він відповів, що спробує. Ти що кривлявся йому, чи що?
– Він сам засвітився, коли прийшов, а потім звинуватив у цьому мене. Але як він мене розшукав?
– У нього скрізь приятелі, та й ти не дуже ховався, чи не так?
– Я лише тиждень як у місті, і де я зупинився, газети не повідомляли.
– Он як? – зацікавився Стадсі. – А де ти був досі?
– Я живу тепер у Сан-Франціско. То як він мене знайшов?
– Чудове місто. Я давно не був там, але це справді одне з найкращих міст. Ніку, я не можу тобі відповісти. Запитай у нього самого. Це його справа.
– За винятком твоєї підказки звернутися до мене.
– Так, – погодився Стадсі. – За винятком цього, але з іншого боку, я ж робив тобі рекламу, – цілком серйозно пояснив він.
– Ото друзяка! – уїв я.
– Звідкіля мені було знати, що він психоне? А проте, здається, він не дуже тебе зачепив?
– Може, й не дуже, але однаково мені це було не в радість і… – Офіціант приніс шампанське, і я замовк. Ми скуштували вино і похвалили, хоч насправді воно було мерзотне. – А ти як гадаєш, то не він убив дівчину? – спитав я.
Стадсі переконано похитав головою.
– Це неможливо.
– Та його ж неважко розпалити, – наполягав я.
– Так, ці італійці гірші за істеричок, але він просидів цілий день тут.
– Цілий день?
– Геть увесь. Можу присягнутись. На другому поверсі він святкував щось разом із гуртом хлопців та дівчат і не відходив від своєї кралі – ні на хвилину не покидав бару. Ні, без жартів, він не міг того зробити.
– Чого ж тоді переживав?
– А біс його знає! Я й сам не можу збагнути. Але ти знаєш тих іноземців.
– Авжеж, – проказав я. – Гірші за істеричок. Проте він міг направити до неї свого приятеля, га?
– Ти погано думаєш про нього, – не погодився Стадсі. – Я знав ту молодицю. Вона часто з ним приходила сюди. Але в них це було несерйозно. Принаймні не настільки він втратив розум, щоб помститися в такий спосіб. Слово честі.
– Вона також вживала наркотики?
– Не знаю. Кілька разів я помічав, але, можливо, вона робила те просто за компанію.
– З ким ще вона крутила?
– Здається, ні з ким більше, – байдуже відказав Стадсі. – Був тут один на ім'я Нунгейм, що упадав за нею, але, як мені відомо, без успіху.
– То це від нього Мореллі дізнався про мою адресу?
– Не будь дурнем. Та Мореллі б його ліпше прибив. Якого рожна він сказав поліції, що Мореллі знав ту дівицю? Ти що, його знаєш?
Я подумав і відповів:
– Ні, не знаю. Лише чув, що він працює на поліцію.
– Он як. Дякую.
– За що? Я нічого не казав.
– Згода. Тоді поясни таке: чому взагалі закрутилася ця дурна веремія? Адже то Уайпент її вбив, правда?
– Багато хто так вважає, – погодився я, – але можемо побитися об заклад – твій один проти моїх двох, – що не він.
Стадсі похитав головою.
– Закладатися на твої хитрощі я не стану. – Обличчя його проясніло. – Але придумав, як ми можемо зіграти, коли твоя ласка. Пригадуєш, тоді, коли ти мене пов'язав, я захищався правицею і потім весь час розмірковував, чи зміг би ти мене здолати іншим разом. Коли ти одужаєш як слід, ми могли б…
Я зареготав і заперечив:
– Ні, я вже не у формі.
– Та я й сам гарненький кабанчик, – наполягав він.
– Окрім того, тобі просто не пощастило: ти втратив рівновагу, а я цим скористався.
– То ти щадиш моє самолюбство, – заперечив він і замислено додав, – але я знаю, що ти мене здолав. Що ж, як не бажаєш… О, то у вас порожні склянки, нумо, підставляйте їх!
Нора схотіла повернутися додому раніше і не під чаркою, тож ми покинули "Пігайрен-клаб" на початку дванадцятої. Стадсі провів нас до таксі й міцно потис на прощання руки.
– Радий був вас бачити, – сказав він.
Ми теж відповіли люб'язністю і сіли в машину. Норі Стадсі дуже сподобався.
– Правда, половину його слів я не втямила.
– Він таки гарний хлопець.
– Ти не повідомив йому, що залишив слідчу роботу.
– Він вирішив би, що я просто напускаю туману, – пояснив я. – Такі бовдури, як він, переконані, що сищик на все життя сищик, і мені краще збрехати, ніж дати привід думати, що я брехун. У тебе є сигарети? А він таки мені довіряє.
– Ну а те, що Уайнент не вбивця, ти не брехав?
– Не знаю. Сподіваюсь, що ні.
У готелі на нас чекала телеграма від Маколея з Аллентауна: "Це зовсім не Уайнент і не робив спроби самогубства".
15
Наступного райку за допомогою стенографістки я дав відповіді на листи, що назбиралися; зв'язався по телефону з нашим адвокатом із Сан-Франціско – ми намагалися врятувати від банкрутства одного із замовників Нашої лісопильні; годину розмірковував над тим, як зменшити податки, одне слово, потрудився як бджілка і почував себе зразком доброчесності, коли о другій годині відклав справи й пішов з Норою на ленч.
Після ленчу в Нори була призначена зустріч для гри в бридж, а я вирушив до Гілда, з яким раніше домовився по телефону.
– То виявилось, що то була фальшива тривога? – спитав я, коли ми, потиснувши руки, сіли.
– Атож. Той тип такий самий Уайнент, як я. Знаєте, як це буває: ми повідомили філадельфійську поліцію, що він надіслав з їхнього міста телеграму, й передали його прикмети, а наступного тижня в половині жителів штату Пенсільванія, які були худими й могли вже носити бороду, стали вбачати Уайнента. Щодо того хлопця, то його прізвище Барлоу, він безробітний столяр, як ми з'ясували, і був підстрелений негром, що хотів його пограбувати. Зараз він ледь розмовляє..
– А чи не міг помилитися, той, хто його підстрелив, так само як аллентаунська поліція? – спитав я.