– Тобто сприйнявши його за Уайнента? Думаю, міг, якщо це про щось свідчить. Про що саме?
Я відповів, мовляв, не знаю.
– Маколей сказав вам про лист Уайнента?
– Тільки не розповів, що було в тому листі.
Я переказав зміст. Потім розповів усе, що знав про Келтермена.
– Гм, це вже цікаво, – зазначив Гілд.
Я розповів про лист, надісланий Уайнентом сестрі.
– То він з багатьма листується, еге ж? – зауважив Гілд.
– Я теж такої думки, – підхопив я і сказав, що портрет Сіднея Келтермена – з дуже незначними змінами – міг би зійти за Крістіана Йоргенсена.
– Вас слухати – справжня насолода, – промовив Гілд. – Не зважайте на мої репліки.
Я сказав, що, власне, це все.
Він відкинувся на стільці і втупив світло-сірі очі в стелю.
– Є над чим попрацювати, – зрештою озвався він.
– Того в Аллентауні підстрелили не з тридцять другого калібру? – поцікавився я.
Гілд здивовано вирячився на мене, а тоді похитав головою.
– Із сорок четвертого. Щось маєте на думці?
– Ні. Дещо крутиться, але ніяк не вхоплю.
– Мені це знайоме, – докинув Гілд і знову уп'явся в стелю. Потім, наче подумавши про інше, продовжив: – Ви цікавились алібі Маколея – там усе гаразд. Він би не встиг убити, бо в нас є докази, що він був у конторі такого собі Германа на П'ятдесят сьомій стріт з п'яти до двадцяти хвилин на четверту – час, у який стався злочин.
– Чому саме після п'яти хвилин на четверту?
– Так-так, вам це невідомо. Справа в тому, що ми знайшли хлопця на прізвище Перес, який підмітає і підфарбовує на Першій авеню. Так от, у п'ять хвилин на четверту він подзвонив дівчині й спитав, чи не знайдеться для нього роботи. Вона відповіла, що нема і що сама збирається йти звідси. Таким чином, відрізок часу звузився від п'яти до двадцяти хвилин на четверту. Невже ви справді підозрюєте Маколея?
– Я підозрюю всіх, – відказав я. – Де ви були між п'ятьма і двадцятьма хвилинами на четверту.
Він зареготав:
– Кажучи відверто, у мене одного нема алібі. Я був у кіно.
– А в решти є?
Він кивнув.
– Йоргенсен вийшов з готелю разом з місіс Йоргенсен близько п'яти хвилин на третю і шмигонув на Західну сімдесят третю стріт до такої собі Ольги Фентон – ми пообіцяли не повідомляв ти про це дружині, – де пробув майже до п'ятої години. Що робила місіс Йоргенсен – відомо. Її дочка саме вдягалася, коли пішли дорослі. За чверть години вона сіла в таксі й поїхала до крамниці Бердорфа-Гудмена. Син просидів цілий день у бібліотеці. Господи, які кумедні книжки він читає! Мореллі був у барі десь у районі сорокових стріт. – Він знову зареготав. – А де були ви?
– Я виправдаюсь у разі потреби. Всі ці алібі не виглядають переконливими, але так буває майже завжди, якщо алібі правдиве, А що Нунгейм?
Гілд здивувався:
– А він чому вас цікавить?
– Я чув, він накинув оком на дівчину.
– Звідкіля ви це взяли?
– Кажуть.
Гілд насупився:
– Надійні джерела?
– Так.
– Що ж, – неквапом проказав він, – його ми можемо розікласти по кісточках. Але послухайте, чому ви так присіпалися до всіх? Невже певні, що Уайнент не вбивав?
Я відповів те саме, що і Стадсі:
– Ставлю сто проти ваших п'ятдесяти, що ні.
Якийсь час він похмуро дивився на мене, а тоді зазначив:
– Принаймні пропозиція. I хто ж тоді, на вашу думку?
– Цього я ще не знаю. Зрозумійте, мені нічого не відомо. І я зовсім не стверджую, що Уайнент не вбивця. Просто все свідчить на його користь.
– Роз'ясніть, будь ласка. Що саме?
– Можете називати це інтуїцією, – почав було я, – але…
– Я не збираюся ніяк це називати, – запевнив він. – Як на мене, ви чудовий детектив, і я із задоволенням вас вислухаю.
– Це скоріше не пояснення, а саме запитання. Ну, скажімо, таке: скільки часу минуло, відколи ліфтер привіз місіс Йоргенсен на поверх, де жила Вулф, і до того, як вона знову покликала його і сказала, що почула стогін?
Гілд роззявив рота.
– Невже ви гадаєте, що вона могла?.. – закінчення запитання повисло в повітрі.
– Гадаю, могла. Я б хотів також знати, де був Нунгейм. Бажав би мати відповіді на запитання, поставлені Уайнентом у його листі. Мене цікавить різниця в чотири тисячі доларів з п'яти, що Маколей вручив дівчині, а вона передала Уайненту. І звідки в неї взялася обручка?
– Ми робимо все, що в наших силах, – сказав Гілд. – Мені… Єдине, про що б я хотів знати: чому Уайнент, якщо він не вбивав, не прийде до нас і про все не розкаже?
– Можливо, через те, що місіс Йоргенсен запрагне знову його засадити в психушку. – Я замислився. – Сподіваюсь, ви не просто повірили на слово Герберту Маколею, що той чоловік в Аллентауні не його роботодавець?
– Ні. Той був набагато молодший за Уайнеита, волосся не фарбоване, ще не сиве – зовсім не схожий на фотографії, які ми мали. – Гілд наче щось вирішив. – Маєте годину-другу?
– Так.
– Чудово. – Він підвівся. – Я зараз накажу хлопцям перевірити те, про що тут ми говорили, а тоді ми з вами зробимо кілька візитів.
– Згода, – відказав я, і він вийшов з кабінету.
З кошика для паперу я витяг свіжий "Тайм" і подивився колонку "Різне". Там було оголошення Маколея: "Абнер. Так. "Кролик".
Коли повернувся Гілд, я спитав у нього:
– А що помічники Уайнента, з якими він працював у лабораторії? Їх знайшли?
– Так, але вони нічого не знають. Уайнент звільнив своїх двох помічників у кінці тижня, перед від'їздом – відтоді вони його не бачили.
– А над чим вони працювали до закриття лабораторії?
– Над якимось різновидом чи то фарби, чи то фарбника, що не втрачав би зелений колір. Точно й не знаю. Якщо треба, то з'ясую.
– Це не суть важливо. І багато цього було там?
– Сказати б, як на хорошій виставці. Гадаєте, лабораторія може мати якесь відношення до вбивства?
– Все може мати відношення.
– Мгу. Що ж, ходімо!
16
– Передусім, – повідомив Гілд, коли ми вийшли з його установи, – зазирнемо до містера Нунгейма. Він мусить бути вдома: я наказав йому чекати мого дзвоника.
Містер Нуигейм жив на п'ятому поверсі темного, сирого ї смердючого будинку біля гуркотливої надземки на Шостій авеню. Гілд постукав.
За дверима заметушилися, потім чоловічий гугнявий голос роздратовано спитав:
– Хто там?
– Джон, – відповів Гілд.
Маленький блідий чоловічок тридцяти п'яти – тридцяти шести років, у самій спідній сорочці, синіх кальсонах і чорних шовкових шкарпетках обережно прочинив двері.