Сищики почали розшук, і 12 березня 1883 року шериф Шарпліс з округу Лейремай заарештував Пекера, а вже 17 числа того місяця шериф Сміт з округу Хінсдейл передав ув'язненого до м. Лейк-Сіті, штат Колорадо.
Суд над Пекером за вбивство Ізраеля Свана 1 березня 1874 року в окрузі Хінсдейл почався 3 квітня 1883 року. Було доведено, що всі члени партії, за винятком Пекера, мали з собою чималі гроші. Звинувачений, однак, так само, як і раніше, твердив, що убив лише одного Белла, захищаючи своє життя.
Тринадцятого квітня суд визнав Пекера винним і виніс вирок-тюремного ув'язнення за вбивство. На прохання звинуваченого виконання вироку відклали, й Пекер миттєво звернувся з петицією до верховного суду. Тим часом його перевели до Ганнізонської в'язниці, побоюючись народного самосуду.
У жовтні 1885 року верховний суд призначив нове слухання справи, на якому Пекера вже притягнули до відповідальності за п'ять убивств. Його було визнано винним у кожному окремому випадку і засуджено на сорок років ув'язнення – по восьми за кожне вбивство.
Першого січня 1901 року Пекера було амністовано, й він помер на ранчо біля Денвера 24 квітня 1907 року".
Поки Гілберт читав, я приготував собі коктейль. Дороті, скінчивши танцювати, підійшла до мене.
– Він вам подобається? – кивнула вона головою в бік Квіна.
– Свій хлопець.
– Можливо, але часом аж надто дурний. Ви мене не розпитуєте, де я провела ніч. Невже вам не цікаво?
– Це мене не стосується.
– Але я дещо для вас розкопала.
– Що саме?
– Я ночувала в тітки Аліси. Вона без клепки в голові, але дуже добра. Вона сказала, що саме вчора одержала листа від батька, в якому він застерігає її від мами.
– Як застерігає? Що він пише?
– Я не бачила листа. Тітка Аліса вже кілька років у сварці з батьком, тому розірвала той лист. Вона каже, що батько став комуністом, і що саме комуністи, на її переконання, вбили Джулію Вулф, а потім доберуться і до нього. А все через те, на тітчину думку, що вони видали якусь таємницю.
– Боже ж ти мій! – зітхнув я.
– Не треба мене шпигати. Я тільки переказую її слова. Я ж бо сказала, що в неї негаразд із головою.
– То ці дурниці вона вичитала з листа.
– Ні. Там було тільки застереження. Я запам'ятала тітчині слова, що, мовляв, батько попросив її ні в якому разі не зі-рити мамі й усім, хто пов'язаний з нею. Гадаю, йдеться про всіх нас.
– Спробуй пригадати ще щось.
– А більше й не було нічого. Оце усе, що вона мені розповіла.
– Звідкіля надійшов той лист? – спитав я.
– Єдине, що вона помітила: листа було надіслано авіапоштою. А звідкіля – її не обходило.
– І як вона поставилась до того? Тобто чи сприйняла вона всерйоз засторогу?
– Вона сказала, що батько "небезпечний радікалт" – я цитую її слово в слово, – а тому їй байдуже, що б він там не писав.
– А ти сприйняла це серйозно?
Якийсь час вона мовчки дивилась на мене, потім облизала губи й мовила:
– Мені здається, він…
Тримаючи книжку в руці, до нас підступив Гілберт. Видно було, що він розчарований прочитаним.
– Це дуже цікаво, – проказав він, – але, розумієте, я мав на увазі не патологічний випадок. – Він пригорнув до себе сестру. – А тут – швидше патологія чи голод.
– Це якщо ти братимеш на віру його слова, – зауважив я.
– Про що йдеться? – не второпала Дороті.
– Про історію в книжці, – пояснив Гілберт.
– Розкажи йому про лист, що отримала тітка, – попросив я Дороті.
Вона розповіла.
Гілберт вислухав і незадоволено скривився.
– Дурниці! Мама зовсім не небезпечна. У неї просто випадок затриманого розвитку. У більшості з нас з роками зростають етичні, моральні та інші норми. А мама ще навіть не доросла до них. – Він насупився і замислено виправився: – Вона може стати небезпечною, але не більше за дитину, яка грається сірниками.
Нора з Квіном танцювали.
– А якої ти думки про батька? – поцікавився я.
Гілберт стенув плечима.
– Я не бачив його з дитинства. В мене є, своя теорія, але це скоріше здогадки. Я б хотів…. насамперед хотів би дізнатися, чи він не імпотент.
– Він зробив спробу самогубства, – повідомив я, – сьогодні в Аллентауні.
– Не може бути! – вискнула так голосно Дороті, що Квін з Норою урвали танець, а дівчина рвучко обернулася і скинула очі на брата. – Де Кріс? – зажадала вона знати.
Гілберт перебіг очима з неї на мене і назад.
– Не будь дурепою! – холодно відрубав він. – Він забрався геть зі своєю дівкою, тією Фентон.
Дороті, схоже, не повірила йому.
– Вона його ревнує, – пояснив мені Гілберт. – Оце і є материнський комплекс.
– Чи хтось із вас двох, – спитав я, – бачив Сіднея Келтермена, з яким у вашого батька були неприємності ще тоді, коли я вперше з вами познайомився?
Дороті похитала головою.
– Ні, – відповів Гілберт. – А що?
– Та так, спало на думку. Я теж його ніколи не бачив, але той портрет, який маю, враховуючи незначні зміни, міг би зійти за Кріса Йоргенсена.
14
Того вечора ми з Норою пішли на відкриття сезону мюзик-холу Радіо-сіті й, побувши там з годину, вирішили, що з нас досить.
– Куди тепер? – запитала Нора.
– Мені байдуже. Хочеш, пошукаємо той "Пігайрен-клаб", про який казав Мореллі? Стадсі Берк тобі сподобається. Він був зломником і присягається, що обчистив сейф у Хагерстоунській в'язниці, куди його засадили на місяць за дрібне хуліганство.
– Ходімо! – згодилась Нора.
Ми спустилися Сорок дев'ятою стріт і, розпитавши двох таксистів, двох хлопців-газетярів і полісмена, зрештою знайшли бар. Швейцар сказав, що не знає ніякого Берка, але піде попитає. У дверях з'явився Стадсі.
– Моє шанування, Ніку! – промовив він. – Прошу!
Це був середнього зросту чоловік, дещо повнявий, але не крихкотілий. Йому мало переступити вже за п'ятдесят, та виглядав він років на десять молодше. Широке, симпатичне, хоч і некрасиве, подзьобане віспою обличчя, рідка чуприна невизначеного кольору і низеньке чоло, яке й лисина не зробила вищим. Розмовляв Стадсі низьким рикаючим голосом.
Я потис йому руку і познайомив з Норою.
– Дружина, – прогудів він. – Треба ж! Слухайте, якщо не бажаєте зі мною побитись, то ходімо пити шампанське.
Я відказав, що битися не обов'язково, і ми зайшли. Стадсі тримав зручний дешевенький бар. Саме була перерва, і лише три відвідувачі затрималися в барі. Ми сіли за столик у кутку, і Стадсі точно вказав офіціанту на пляшку, яку слід принести. Потім він уважно мене розглянув і кивнув.