Цей вчинок чеха дуже втішив мазурів, і багато з них казали: "Такі люди не підведуть на полі бою, і якщо правда й бог на їх боці, то сучі сини хрестоносці й кісток не позбирають". Проте Ротгер так замилив всім очі, що багато мазурів непокоїлись про те, на чиєму боці правда.
Непокоївся і сам князь. Тому він увечері, напередодні бою, викликав Збишка на розмову, при котрій була присутня тільки княгиня, й запитав його:
Ти певний, що бог тобі допоможе? Звідки тобі відомо, що вони викрали Дануську? Чи, може, Юранд сказав тобі щось? Бо ось бачиш —лист Юранда, писаний Калебом, але з його печаттю, і в цьому листі Юранд повідомляє, що Данусю викрали не хрестоносці. А що він тобі казав?
Також казав, що не хрестоносці.
В такому разі, як же ти можеш важити життям і ставати на суд божий?
Збишко мовчав, тільки щоки його дрижали та на очі набігали сльози.
— Я нічого не знаю, милостивий князю,— сказав він.— Ми виїхали з Цеханова разом з Юрандом, і я по дорозі признався йому про наш шлюб з Данусею. Тоді він почав нарікати, що це могло бути невгодно богові, але коли я сказав йому, що то божа воля, він заспокоївся і простив мені. Цілу дорогу він говорив, що Данусю викрав не хто інший, тільки хрестоносці, а потім я вже й сам не знаю, що з ним сталося!.. До Спихова приїхала та сама жінка, котра привозила до лісового палацу для мене якісь ліки, а з нею ще один посланець. Вони зачинилися з Юрандом і про щось говорили. Про що саме, я також не знаю, але після тієї розмови Юранда не могли впізнати його власні слуги: він був немов з хреста знятий. Сказав нам: "Не хрестоносці", але, бог його знає для чого, випустив з підземелля Бергова і всіх бранців, а сам поїхав без жодного зброєносця і слуги... Казав, що їде до розбійників викупити Данусю, а мені наказав ждати його. Ну, я і ждав. Коли це надходить із Щитна звістка, що Юранд набив там багато німців і сам загинув! Ой милостивий князю! Спиховська земля стала для мене гарячою, і я мало не ошалів. Я посадив людей на коней, щоб помститися за Юрандову смерть, а тут ксьондз Калеб каже: "Замка ти не здобудеш, і війни не починай. Їдь до князя, може, там щось знають про Данусю". Я приїхав і якраз нагодився, коли отой пес брехав про кривди хрестоносців та Юраидове шаленство... Я, князю, підняв рукавичку тому, що вже раніш викликав його на двобій, і хоч мені нічого не відомо, але я знаю одно, що хрестоносці — запеклі брехуни, без сорому, без честі, без віри! Дивіться, милостивий князю й милостива княгине! Це ж вони зарізали Фурсі, а хотіли звалити провину на мого зброєносця. Господи! Вони зарізали його, як вола, а потім прийшли до вас, князю, вимагати помсти й заплати! Хто ж заручиться, що вони тоді не набрехали й Юрандові і не брешуть зараз вам, милостивий князю?.. Не знаю, не знаю, де Дануська, але я викликав його, бо коли навіть позбудуся життя, то краще хай буде смерть, ніж життя без мого кохання, без моєї наймилішої в світі Дануськи!..
Розхвилювавшись, Збишко зірвав з голови понтлик, і волосся його розсипалось по плечах; він вхопився за голову й гірко заплакав. Княгиня Ганна Данута, сама до глибини душі вражена втратою Данусі і зворушена Збитковим горем, поклала йому руку на голову і сказала:
— Боже тобі поможи, утіш і благослови!
Князь не противився поєдинкові, та за тодішніми звичаями й не міг цього зробити. Він тільки поставив вимогу, щоб Ротгер написав листа до магістра і Зігфріда де Леве, що перший кинув рукавичку мазовецьким рицарям, внаслідок чого став на бій з чоловіком Юрандівни, який, зрештою, викликав його ще раніш. Хрестоносець виправдувався перед великим магістром за поєдинок без дозволу тим, що йдеться про честь Ордену й відхилення огидних підозрінь, які могли б заподіяти неслави і які він, Ротгер, завжди готовий змити своєю кров'ю. Цей лист одразу був посланий одним із слуг рицаря до границі, а далі мав іти до Мальборга поштою, яку хрестоносці набагато раніш за інших придумали й запровадили в своїх землях.
Тимчасом на замковому дворі втоптали й посипали попелом сніг, щоб ноги супротивників не грузли й не сковзались по гладенькій поверхні. В усьому замку панувало незвичайне пожвавлення. Рицарі й придворні панни так хвилювалися, що в ніч перед герцем ніхто не спав. Всюди говорили про те, що кінна бійка на списах і навіть на мечах найчастіше кінчається пораненням, натомість піша та ще на страшних сокирах завжди буває смертельна. Всі серця були на стороні Збишка, і хто більше мав у серці приязні до нього й Данусі, той з більшою тривогою пригадував розповіді про славу і спритність хрестоносця. Багато жінок провели ніч у костьолі, де після сповіді у ксьондза Вишонека молився і Збишко, Дивлячись на його майже хлоп'яче обличчя, жінки говорили між собою: "Він же ще дитина!.. Як же йому підставляти свою молоду голову під німецький меч?" І тим щиріше молилися про його перемогу. Коли ж він на світанку підвівся і пройшов через каплицю, щоб надіти панцер, жінки трохи підбадьорились бо хоч голова й обличчя у Збишка були справді хлоп'ячі, натомість тілом юнак був рослий і дужий і здавався хлопцем хоч куди, здатним упоратись і з наймогутнішим воїном.
Герць мав відбутися на замковому дворі, з усіх боків оточеному галереєю.
Коли вже зовсім розвиднілось, прийшли князь і княгиня з дітьми й сіли між стовпами, звідки найкраще видно було увесь двір. Обіч них зайняли місця найвизначніші придворні, шляхетне жіноцтво й рицарство. Всі куточки галереї були зайняті; челядь розташувалася за валом, що утворився з відкиданого з двору снігу, деякі примостилися зверху на закритих балконах і навіть на даху. Там прості люди говорили між собою: "Дай боже, щоб наш не піддався!"
День був холодний, вологий, але ясний; у повітрі літали зграї галок, що жили під дахами та на верхівках башт, — наполохані незвичайним рухом, вони кружляли над замком, лопочучи крильми. Незважаючи на холод, люди пітніли від хвилювання, а коли залунала перша сурма, сповіщаючи про вихід супротивників, серця у них застукотіли, як молотки.
Вони вийшли з протилежних боків арени й зупинились коло її краю. Кожен із присутніх затамував дух, кожен подумав, що незабаром дві душі відлетять до порога суду божого, а на снігу зостануться два трупи. На цю думку губи й лиця у жінок поблідли й посиніли, а очі чоловіків втупилися в щити супротивників — кожен з їх зовнішнього вигляду й озброєння прагнув угадати, хто з них переможе.