* * *
Сонце хилилося до заходу. Пройшов короткий, але сильний дощ і прибив куряву. Король, Вітольд і Зиндрам з Машковиць саме збирались їхати на бойовисько, коли стали звозити тіла полеглих воєначальників. Литвини принесли поколене списами, запорошене й закривавлене тіло великого магістра Ульріха фон Юнгінгена і поклали його перед королем, а він жалібно зітхнув і, дивлячись на величезний труп, що лежав навзнак на землі, сказав:
— Оце той, котрий ще сьогодні вранці вважав себе могутнішим за всіх владарів світу.
І сльози, як перли, покотились по його щоках. Трохи згодом він заговорив знову:
— Але він загинув смертю хоробрих, тому ми вславимо його мужність і вшануємо його достойним християнським похороном.
І він наказав старанно обмити його тіло в озері, прибрати його в найкращу одежу і, поки не буде готова труна, накрити орденським плащем.
Тимчасом приносили все нові трупи, що їх розпізнавали полонені. Принесли великого комтура Куно Ліхтенштейна з жахливо розверненим мізерикордією горлом, і орденського маршалка Фрідріха Валленрода, і великого одежничого, графа Альберта Шварцберга, і великого скарбника, Томаса Мергейма, і графа Венде, який поліг від руки Повали з Тачева, і понад шістсот трупів визначних комтурів та братів. Челядь укладала їх одного при одному, а вони лежали, як ті зрубані стовбури, з оберненими до неба й білими, як їх плащі, обличчями, з розплющеними скляними очима, в яких застигли гнів і пиха, бойовий запал і жах.
Над їх головами повтикали в землю здобуті знамена— геть усі!! Вечірній вітер то звивав, то розгортав барвисті полотна, і вони шелестіли, немов присипляючи полеглих. Вдалині, в світлі вечорової зорі, видно було литовські загони, які тягли здобуті гармати; хрестоносці вперше використали їх у польовій битві, але вони не заподіяли переможцям ніякої шкоди.
На пагорку біля короля скупчились найвизначніші рицарі і, важко дихаючи, дивились на знамена й на трупи, що лежали коло їх ніг, як дивляться стомлені женці на зжаті і зв'язані снопи. Тяжкий то був день, і страшні то були жнива, але тепер наставав великий радісний божий вечір.
І незмірне щастя осяяло обличчя переможців, всі розуміли, що то був вечір, який клав край стражданням і трудам не тільки цього дня, а й цілих століть.
А король, хоч і розумів, якої величезної поразки заподіяно німцям, однак здивовано поглядав у простір і нарешті, спитав:.
— Невже тут лежить увесь Орден? Підканцлер Миколай, який знав пророцтво святої
Бригіди, відповів:
— Настав час, коли їм вибито зуби й відтято праву руку!!!
Потім він підняв руку і почав хрестити не тільки тих, що лежали поблизу, але й усе поле між Грюнвальдом і Танненбергом. В яскравому світлі вечорової зорі і в чистому після дощу повітрі виразно видно було величезне, димуче, криваве бойовисько, наїжачене уламками списів, рогатин, кіс, стосами кінських і людських трупів, серед яких стирчали мертві руки, ноги, копита, — і це скорботне поле смерті з десятками тисяч трупів тяглеся далі, ніж могло сягнути людське око.
По цьому незмірному кладовищу сновигала челядь, збираючи зброю та знімаючи панцери з полеглих.
А вгорі, на червоному небі, вже вихрили і кружляли зграї ворон, круків та орлів, голосно каркаючи і радіючи із здобичі.
Біля ніг короля лежав не тільки віроломний Орден, — уся німецька могутність, яка досі заливала хвилею нещасні слов'янські країни, розбилася в той день спокутування об польські груди.
Слава ж тобі, велика, свята минувшино, слава тобі, жертовна кров, слава і честь на віки вічні!
LII
Мацько і Збишко повернулись до Богданця. Старий рицар жив ще довго, а Збишко в розквіті сил і здоров'я діждався тієї щасливої хвилини, коли через одну браму виїжджав з Мальборга з слізьми на очах магістр хрестоносців, а через другу, на чолі війська, в'їжджав польський воєвода, щоб ім'ям короля і королівства взяти в володіння місто й цілу країну аж до сивих хвиль Балтики.
Переклад з польської Степан Ковганюк