Мабуть... правда! — сказав князь.— Хоч би ти й приховав що-небудь від людей, то від бога не приховаєш. Я підозрівав тебе спочатку, але потім... потім став думати інакше.
Отак світло правди перемагає темряву! — сказав Ротгер.
І переможним поглядом повів по залі, вирішивши, що в головах хрестоносців більше винахідливості й розуму, ніж у поляків, і що це плем'я завжди буде здобиччю й поживою Ордену як муха буває здобиччю й поживою павука.
І, облишивши попередню чемність, підійшов до князя й заговорив голосно й настирливо:
— Заплати нам, государю, за наші втрати, наші кривди, наші сльози й нашу кров! Цей виплодок пекла був твоїм підданим, отож в ім'я бога, від якого походить влада королів і князів, в ім'я справедливості й хреста, заплати нам за наші кривди і кров!
Князь подивився на нього здивовано:
Господи! — сказав він.— Чого ж ти хочеш? Якщо Юранд ошалів і пролив вашу кров, то невже я маю платити за його шаленство?
Він, государю, був твоїм підданим,— сказав хрестоносець,— у твоїм князівстві лежать його землі, його села та його городище, в якому він ув'язнював слуг Ордену; нехай же хоч ця маєтність, ці землі та це безбожне городище віднині стануть власністю Ордену.
Правда, це не буде гідною заплатою за пролиту шляхетну кров! Правда, вона не воскресить померлих, але, може, хоч частково пом'якшить гнів божий і зітре неславу, яка інакше заплямує все ваше князівство. О государю! Орден всюди має землі й замки, надані йому з ласки побожних християнських князів, тільки тут він не має в своєму володінні жодної п'яді землі. Нехай же наша кривда, що волає до бога про помсту, буде відшкодована хоч таким способом, аби ми могли сказати, що й тут живуть богобоязливі люди.
Почувши це, князь ще більше здивувався і після довгого мовчання відповів:
— Рани господні!.. А з чиєї ж ласки Орден сидить тут, як не з ласки моїх предків? Вам ще мало тих країв, земель і міст, які колись належали нам і нашій країні, а тепер належать вам? Ще ж жива десь Юрандова дочка, бо ніхто нам про її смерть не казав, а ви вже хочете загарбати сирітське придане й сирітським хлібом відшкодувати Свої кривди?
— Государю, ти визнаєш кривди,— сказав Ротгер,— то заплати ж за них так, як тобі підкаже твоє князівське сумління і твоя справедлива душа.
Він знову зрадів'у душі, подумавши: "Тепер вони не тільки не скаржитимуться, а ще подумають, як би їм самим умити руки та викрутитися з цієї справи. Ніхто вже нам нічого не закине, і наша слава залишиться незаплямовапою, як білий орденський плащ".
В цей час несподівано озвався старий Миколай з Длуголясу:
— Обвинувачують вас у зажерливості і, бог його знає, чи не слушно, бо от і в цій справі ви більше турбуєтесь про зиск, ніж про честь Ордену.
— Це правда! — хором відповіли мазовецькі рицарі.
А хрестоносець ступив кілька кроків наперед, пиховито задер голову і, міряючи їх погордливим поглядом, сказав:
— Я прибув сюди не як посол, а як свідок справи і орденський рицар, тому готовий до останнього подиху боронити власною кров'ю честь Ордену!.. А коли б хтось, всупереч тому, що говорив сам Юранд, насмілився підозрівати Орден в співучасті у викраденні його дочки,— той нехай підійме оцю рицарську запоруку і здасться на суд божий!
Сказавши це, він кинув перед ними на підлогу рицарську рукавичку, а мазовецькі рицарі стояли в глухому мовчанні, бо хоч не один з них готовий був вищербити меча на карку хрестоносця, але вони боялися суду божого. Ні для кого не була таємницею заява Юранда про те, що не орденські рицарі викрали його дочку, тому кожен в душі усвідомлював їх слушність і вважав, що перемогу здобуде Ротгер.
А він ще більше знахабнів і, взявшись у боки, запитав:
— Чи є серед вас такий, хто підняв би цю рукавичку?
В цей час якийсь рицар, що непомітно увійшов і вже деякий час стояв коло дверей та слухав розмову, вийшов наперед, підняв рукавичку і сказав:
— Є!
Сказавшії це, він кинув свою рукавичку просто в обличчя Рейтерові, а потім заговорив голосом, що серед загального мовчання, як грім, розлягався по залу:
— Перед богом, перед достойним князем і всім шляхетним рицарством цієї землі кажу тобі, хрестоносцю, що брешеш, як пес, проти правди й справедливості, і викликаю тебе на герць пішого чи кінного, на списах, на сокирах, на коротких чи довгих мечах — і не на неволю, а до останнього подиху, на смерть!
В залі можна було б почути, як пролітає муха. Всі очі звернулися на Ротгера й на рицаря, якого ніхто не впізнав, бо на голові у нього був шолом, правда без забрала, але з круглим козирком, який спускався нижче вух і зовсім закривав верхню частину обличчя й кидав густу тінь на нижню. Хрестоносець був здивований не менш за інших. Збентеження, блідість і шалений гнів мигнули на його обличчі, як блискавка на нічному небі. Він схопив лосину рукавичку, що сповзла з обличчя й зачепилась за наплічник, і запитав:
— Хто ти, що викликаєш справедливість господню? Рицар розстебнув защіпку під підборіддям, зняв
шолом, з-під якого показалась молода русява голова, і сказав:
— Збишко з Богданця, чоловік Юрандової дочки. Всі, а разом з ними й Ротгер, були вкрай здивовані,
бо ніхто, крім князя з княгинею, отця Вишонека й де Лорша, не знав про шлюб Данусі, а хрестоносці були певні, що в Юрандівни, крім батька, нема іншого оборонця. В цей час виступив пан де Лорш і сказав:
— Своєю рицарською честю свідчу правдивість його слів, а коли хто-небудь сумнівається — ось моя запорука.
Безстрашний Ротгер, в серці якого в ту мить вирував гнів, можливо, підняв би був і цю рукавичку, але згадавши, що де Лорш був можновладним паном і родичем графа Гельдернського, стримався, тим більше, що сам князь устав і, нахмуривши брови, сказав:
— Цієї запоруки підіймати не можна, бо і я свідчу, що цей рицар сказав правду.
Почувши це, хрестоносець вклонився і сказав Збишкові:
— Якщо не заперечуєте, то на обгородженому місці на сокирах.
Я тебе вже викликав і раніш,— відповів Збишко.
Боже, пошли перемогу справедливості! — вигукнули мазовецькі рицарі.
IV
При дворі про Збишка непокоїлись як рицарі, так і жіноцтво, бо всі його любили, проте, зважаючи на лист Юранда, нпіхто не мав сумніву, що правда на боці хрестоносця. З другого боку, відомо було, що Ротгер — один з найславетиіших братів Ордену. Його зброєносець ван Кріст, може, навмисне, розказував мазовецькій шляхті, що його пан, ще до того як стати збройним ченцем, одного разу сидів за почесним столом хрестоносців, до якого допускалися тільки найбільш уславлені рицарі, такі, котрі брали участь у походах до Святої Землі або переможно билися з страхітливими драконами та чорнокнижниками. Такі оповідання ван Кріста, а також хвальковиті запевнення, що його панй не раз бився з мізерикордією в одній та з сокирою або мечем у другій руці одночасно з п'ятьма супротивниками, непокоїли мазурів, і декотрі з них говорили: "Ех, якби тут був Юранд, той і двом таким дав би ради, з його рук не втік ніколи жодний німець, а юнакові буде скрутно! Супротивник переважає його й силою, і літами, і досвідом". Інші шкодували, що не підняли рукавички через той лист Юранда: "Страшно суду божого..." Принагідно і для втіхи згадували ймення мазовецьких і взагалі, польських рицарів, котрі на придворних забавах та на змаганнях неодноразово перемагали західних рицарів; насамперед називали ім'я Завіші з Гарбова, з яким не міг зрівнятися жодний рицар християнських країн. Але були й такі, котрі покладали надію на Збишка: "Він хлопець-здоровань,— казали вони,— і, як ми чули, вже розтрощив чимало німецьких голів на втоптаній землі". А особливо підбадьорив усіх вчинок Збишкового зброєносця, запального чеха Глави, котрий, почувши напередодні змагання, як ван Крїст розповідає про нечувані перемоги Ротгера, схопив його за бороду, задер йому голову вгору і сказав: "Коли тобі не соромно брехати перед людьми, то подивись на небо, там бог тебе чує!" І тримай його так стільки часу, скільки треба, щоб проказати "Отче наш", а той нарешті звільнившись, одразу почав розпитувати, якого чех роду, і, довідавшись, що той походить з влодик, також викликав його битися сокирами.