А хіба до Німеччини ще не набрали? То ж у перші дні, як оголосили набір, на київській біржі праці того ж дня вишикувалася величезна черга бажаючих негайно від’їхати. Кожне хотіло побачити Европу, от скільки то їх потайки мріяло про таку хвилину в роки сталінських п’ятиліток! В Києві однаково не сидня, а тут ще й на мости гонять у люті морози, у крижану воду, на лід. Голодом морять. Певно, що з вискоком кожен поїде, світу побачить, західню культуру.
Та от… Жінки можуть виїжджати негайно. А чоловікам ще треба це право заробити. "Чоловіки, які зголошуватимуться з сьогоднішнього дня, повинні відпрацювати на будівництві мостів на Дніпрі шість тижнів. Якщо ви, чоловіки Києва, доведете на будівництві київських мостів, що можете й хочете працювати, тоді й ви можете їхати до Німеччини. Тоді зголошуйтесь на біржі праці".
Мали щастя ті, що до сьогоднішнього оголошення записалися! Видно, то не так просто — попасти до Німеччини. Треба ще цю честь заробити.
Жінкам привілея. Може й собі записатися, утікти від цього важкого київського життя? Оце голодне, холодне, без просвітку животіння… без надій на щось світліше.
Ні! На те ж ти і в Києві зосталася, щоб усе це, як фашисти порядкуватимуть, побачити власними очима. От хоч би й оцього плазучого монстра, що ллє такі брудні помиї українським словом на нас. От хоч би й оцю "націоналістичну еру", оцю українську фльору, яка зросла на соках чужого ґрунту і тепер, на тлі німців і Москви, знайшла "ворогів номер один" — Драгоманова, Грушевського. От хоч би й з назвами вулиць. Націоналісти кинулися перейменовувати вулиці, бо старорежимні назви так само не підходять українському Києву, як і більшовицькі. Як же можна Ленінську знов Фундукліївською називати, коли генерал-губернатор Фундуклєй був щирий україножер? Чи бульвар Шевченка перевернути назад на бульвар ката Бібікова? Але може б якось і дали раду з назвами, та наспіла німецька заборона. Мовляв, ще не час міняти назви, німці користуються мапами із совєтськими назвами. А згодом на бульварі Шевченка засиніла емалева табличка німецькою, звичайно, мовою: Айхгорнштрассе. Московська на Печерському тільки змінила окупанта, стала Берлінерштрассе. Ну, і тому подібна гидота. Якщо "єдінонєдєлімці", у зворушливому єднанні із більшовиками, приложили руку до цієї заборони, то мало вони виграли.
І як же може Мар’яна кидати Київ у такі часи? Може через яке століття про Україну й сліди затруться, буде якась це провінція Великонімеччини, а якийсь гер Закриничний вважатиме себе расовим німецьким патріотом? І ніхто-ніхто не знатиме, як це зробилося, коли Мар’яна не притаїться в ньому і не зафіксує, як то починало діятися, як падали українські когорти за когортами, які підлі сили докладали до цього руку. Це ж не анекдотка, а історичний факт: завербувалися якісь галичани на роботу до Німеччини, їх посадили на потяг і привезли до Києва на мости, у крижану воду. Ті обурені: "Ми контрактувалися до Німеччини!" — "А це вам що? Не Великонімеччина?"
Правда й те, що німцям дозволено буде дружитися з українками. Бо ніякої України не буде, а буде Великонімеччина. Як же не підновити чистоту арійської раси? Німці не те, що ті базікала-аґітатори. Ці застосують витончену науку, техніку. Ну, стерилізують небажаних. Подивляться ще, чи придатна українська порода на підґрунтя для поліпшення арійської крови, а потім і застосують ту чи іншу операцію. Це ж не варварський, а вищої техніки спосіб. Ця техніка дана в руки холодним, безсердечним "надлюдям", все ненімецьке для них — "павловська собака" на експерименти.
І все це звучить, як новий порядок у Европі, милостиво виданий із рук переможця.
Вже й каганець почав кліпати та гаснути, треба лягати спати, а Мар'яні не спиться. Отак тепер завжди, не може спати, все передумує. І всьому цьому один рефрен. А як же буде?
Але й це правда, що німцям ніхто не дав їх могутности, вони самі її собі здобули. Вони не байдикували, а століттями працювали за тим пляном, який тепер втілюється. Мрія їх здійснюється. А хто спав, той нехай сам на себе нарікає. От прийшла важка година, вирішальний час, — а де наші уми? Наші сильні неегоїстичні особистості? У Києві після спустошення на цю хвилину нема, та й у галичан, в легальних умовах Польщі, щось не зродило. Радянські газети погрожували, що німці двадцять три роки вишколюють українських емігрантів, але де ж вони, ті вишколені в німецькому дусі українські діячі? Та газета — плювачка німецької пропаганди українською мовою, та й годі. А ті, що величають себе найповноціннішими носіями української революційної ідеї, що добивалися до Києва крізь заборони, ті виявилися, справді, мрійниками і, справді, обмеженими. Далі одноманітної пісеньки про хоробрих звитяжців Олега й Святослава — не втнуть... А реальність, сьогоднішню Україну, вони не добачили, вона не підійшла під їх міражний ідеал і вони її просто зігнорували, а фактично перед нею скапітулювали. Побачили дійсність — і замкнулися в своїй касті.
Яка безбережна пустеля!
А тим часом Україна висаджена, спалена, — згарища і попіл. Ці "визволителі" грабують недограбоване, заводять щось страшне…
І нема в кого спитати. Як же буде? Чи справді буде це Великонімеччина?
Мусить питати сама себе. Як і раніш. І сама Мар’яна Мар’яні відповідає:
"Вірю в велику силу народу. Того ядра, що воскресає після руїн, колонізацій, зливань, схрещувань, підбиття. Народ всмоктує усе чуже й зроджується під іншою назвою. А все той самий. Пряма лінія веде мене в глибину тисячоліть до моїх предків, я рівна з ними перед лицем одного: потреби щастя. Вони знали, як його мати— ми цей секрет згубили. Розриваються старі тканини, прогнивають, проростають новими, сенс щастя ускладнюється, щастя все химерніше поєднується з недолею. Але цей процес не терпить штучности. Де штучність, — там звироднілість. Людина — все те, що пережили предки. Відкидати будьщо — уштучнювати. Цього не можна. Наука і таємниця, техніка і містика, матеріялізм і ідеалізм, — воно все в мені є, бо через усе це пройшли мої предки.
І моє особисте щастя, Мар'янине, — розсунути межі мого буття скільки дозволено людині наблизитися до тями про безконечність. А безконечність людині не дано спізнати. Можна ще уявити її колом, але що таке коло? Повторення пройденого? В безконечності ж ніщо не повторюється, жадна точка не подібна на другу. Може спіраля…"