Не спить Мар’яна. Заглада зазирає ввічі, а вона мацає зв'язок із тисячоліттями своєї особи — жалюгідної, непридатної до життя-боротьби. Кудись до вічности завели химерні думки, коли тут за пару років Україна знищена буде фізично. Хіба це відповідь на питання: бути нам, а чи не бути?
Так, це відповідь! Мар’яниного щастя не дасть ніхто, — вони усі хотять лише підновити себе, висмоктавши кров із нас. Нас хотять запевнити, що ми — бушмени, приречені на угноєння для щастя "великих культур".
То ж наша місія — виявити волю до свого щастя. І це веде до потреби мати свою державу, таку, де Мар’яна може думати про всесвіт і тисячоліття.
Для більшовиків це — "націоналізм". Для націоналістів це — "большевицький інтернаціоналізм". А для Мар’яни це — воля до свого ствердження, це сік, що тягне вона з великої сили народу.
Це її смак. Занадто короткий вік, щоб ще турбуватися, як хто тебе за це назве. Тут ось треба вирішити безмірно важливіше питання: яку конкретну ділянку повинна здійснювати Мар’яна у цій українській волі до свого щастя?
І аж тепер може заснути Мар’яна міцним, здоровим сном.
XXXII.
Дивна властивість сенсації. Уночі таємничо зникла Катруся Богданович, а вранці вже в конторі кербуда розповідається з подробицями. Одну перекладачку не то штадткомісаріяту, не то райхскомісаріяту заарештувало гестапо. Приїхали вночі машиною три гестапівці й забрали. На роботі нічого не знають, чекають її. Посилають за нею машину. Мати — в розпуці. Дзвонять до гестапо— ніякого арешту цієї ночі не було. Ніякої перекладачки в гестапо нема. Гестапо її зовсім не заарештовувало. Невідомо, де зникла людина.
— Ну, так хто?
— Я чув, — Мирон завжди щось чув таке, чого ще ніхто не знає, — я чув, що в гестапо є енкаведе, під виглядом гестапо. І саме гестапо не може його зловити.
Дивна, загадкова історія! От тепер і вгадай, як тримати себе. Особливо, в кербудівській роботі. Годитимеш гестапо, — не вгодиш енкаведе, що таємничо засіло в тих самих стінах і стежить за кожним твоїм кроком. От знову прийшла інструкція, — дати списки затаєних комуністів, безробітних, що ухиляються від роботи на мостах; стежити за моральністю, особливо жінок. А тоді, як не достарався або перестарався, — приїде по тебе машина і хтозна, — гестапо заарештувало тебе, чи енкаведе. Треба сказати Льолі, щоб попалила к чорту твори Леніна, сховані в сараї під дровами, та пора вже знищити партійний квиток.
Але не встигла охолонути ця сенсація, як наспіла й друга. Чули? В Літературному клюбі зробили засідку гестапівці. Від ранку — до п’ятої години вечора. Всіх, хто заходив, затримували, назбиралося чоловік із п’ятдесят. Тоді декого випустили, решту заарештували. В управі питали за референтом пропаганди, отим у чорній шинелі із рудими вусами, хоч він уже давно зник із Києва, та й самої пропаганди вже нема. З редакції знов багато людей забрали…
Ну, це вже й для Мирона сенсація. В таємних інструкціях, що читаються вночі у льоху, про це нічого не згадується. Але як так, то що з Галиною? Може й вона де попалася? — О, Галині нічого не може бути. Вона ж тепер секретаркою у "Послєдніх Ізвєстіях".
XXXIII.
По дорозі до "пана німця" Олег із Мар’яни кепкує. Мар’яні все здається, що це йде й говорить із нею Васанта. Та сама глузливість, той самий нігілізм, така сама гострокритичність і так само можна мов на самоті із собою бути.
— Отже, лишилося нам із націоналістичної ери лише модне слово. Розбудова. А що ви для цього зробили?
— А що можна зробити, коли одні смикають сюди, другі туди, треті шарпають, четверті притискають і зв’язують? Може ви не знаєте? — Я громадянка тисячоліть. А ось убиваю час на безцільне теліпання, плентаюся з вами до пана німця. Це — насильство над моїм правом жити, якщо вже живу…
— Ви дуже розкішні! Якщо нам пощастить відкрити букіністичну крамничку, то дякуйте небові й мені за ідею. Чим ми гірші за інших? Всі торгують, — будемо й ми. А я думаю, — нам пощастить, там є знайома дівчина, разом вчилися, родичка Нарциса Микольського. Бідний хлопець, приїхав на день, — і треба ж було йому попасти у засідку!
Згадка про арешти збиває трохи гумору Олегові. Мар'яна навіть думає, що його гризе сумління за ті ущіпливі епітети та характеристики на адресу тепер поарештованих. Що не кажіть, а дуже їх шкода, молодий, блискучий наш цвіт. Кажуть, всі вони дуже героїчно трималися, під час арешту, особливо Олена Теліга.
— Вони ж цього хотіли! — здивовано відповів Олег.
— Але ви злі!
— Вони ж знали, що їх чекає. "Потримають, та й випустять... І будемо героями". Концепція! "Німці розбили червоних, а ми хапаймо, покищо, владу над Україною". Німці це зрозуміли, їх використали й поклали лапу на нас усіх, а випустили на арену "єдінонєділімців", а знайшли собі Штепу…
— Я таки думаю, вони через незнання конкретної д:йсности зробили велику помилку: оточили себе непевними людьми…
— Фаворитами! Права рука — Мурзученко, ліва — Галина Полтавченко. А Мурзученко при арешті забув, що він — голова Літературного клюбу. Коли німці сказали: "Піднесіть руки, хто тут працює", — не підніс. Він підніс тоді, як запитали: "Хто тут не працює?" І спокійненько вийшов. А та Галина…
— Дуже добра людина, що ви від неї хочете? Вона гостро все це переживає. Хліб Микольському носить до тюрми. "Він такий ідеаліст, так любить Україну", казала мені.
— Цікаво мені, котрий раз вона вже перевертається?— на це Олег. — Я її спитав, чого це вона знову російською мовою почала чесати, а вона каже: "Тепер же українською небезпечно!" От на кого вони сперлися, прийшовши розбудовувати українську державу.
— Але в одному можна не сумніватися: що вони щирі. Вони думали, що саме так треба…
— Я оце мав нагоду познайомитися ще з одними закордонними горе-політиками. Трапилася мені берлінська гетьманська газета. І знаєте, що я там вичитав? Їйбогу, гумореску. Про кордони України. Східні мають бути аж за Уралом, на межі з Середньою Азією, як прийде до влади гетьман. От яка то ми імперія! Але зате, — так пише, — звичайно, доведеться поступитися деякими землями на заході. Так, мабуть, від Сяну по Дон. Приблизно, так, як тепер фронт. Але вони занадто розмріялися. Тепер ходить таке прислів’я: