— Убити їх! — вторувала стоголосо юрба.
— До шинку! — звеліла Теодозія, велично піднявши угору напівобгорілу головешку. Тієї ж миті усі кинулися до задимленого згарища і озброїлися, хто чим міг: кілком, балкою чи каменюкою. Охоплений жахом я квапився з усіх сил, поспішав навпростець через поля до шинку, тоді як юрба — старці, чоловіки, жінки, дівчата та діти — сплавлена воєдино одним відчуттям, однією думкою, однією волею, сунула путівцем.
Шинок зустрів мене співами.
Усередині за великим зеленим столом сиділо семеро крадіїв, вони пили горілку, сміялися й жартували; на шиї Кирила на пошарпаній рожевій бинді висіла розладнана гітара; він бреньчав на ній якусь мелодію, Ставровський, Паша, обіймав за стан красуню-єврейку і змушував її танцювати краков'яка, а єврей лічив гроші.
— Хапайте, хлопці ноги в руки, — гукнув я з порога, — і біжіть світ за очі. Та покваптеся, аби встигнути перейти кордон до Угорщини. Громада хоче влаштувати суд над вами. Вони вже наступають вам на п'яти.
— Хай приходять, — крикнули гультіпаки в один голос.
— Судити!.. — рявкнув Кирило. — Нас?..
— їм не стане сміливости, — зареготав Ставровський. — Вони повернуть від шинку назад. Закладімося...
— Вони побояться нашої помсти, — додав Кирило.
— Не штрафувати вас вони мають намір, а убити... — переконував я їх.
— Убити! — скрикнув Кирило. — Овва!
— Так може й статися, — забідкалася єврейка. — Це ж уже не вперше. Мій чоловік! Мій чоловік! Беріть коней! Тікайте!
Розгублений шинкар вийшов до нас.
— Ліпше вступімося їм з дороги, Кириле, — сміялися злодії.
Усі семеро, стрункі, кремезні опришки, з вродливими рисами обличчя, аж пашіли здоров'ям, то були, без сумніву, найгарніші та наймужніші люди в селі, ба, у цілій околиці.
— Якщо не хочете звідси вступитися, — мовив я привітно, підсідаючи до них, — то здайтеся добровільно громаді, дозвольте їм звершити суд, накласти на вас штраф, сплатіть відшкодування за вчинені збитки і покляніться стати чесними людьми, працювати...
— Працювати? Ми? — чудувалися злодії.
— Працювати? Це вже вибачайте... — Ставровський заливався сміхом, наче розбещене дитя.
— Якщо я не зможу красти, — почав Лапкович, ставний безвусий молодик, якому було не більше двадцятки, — то ліпше вмерти. Бог створив мене злодієм, і я мушу виконувати його волю. Та Ви випийте, пане добродію, — він налив мені чарку. — Я ще у колисці вкрав з рота у свого брата, — а ми були близнюками, — соску. То був лише початок! Мені не смакував жодний калач, ні яблуко, ані сливка, якщо я їх не відібрав у когось або ж не вимантив хитрощами. Що тут уже вдієш? А батьки ж мали всього доволі.
— То ти рано став злодієм, — засміявся Кирило.
— Ні рано, ні пізно, — заперечив Лапкович. — Не знаю, чи й взагалі я коли-небудь ставав злодієм, я завжди був ним і зостануся ним до смерти. Можу закластися, що мій дух буде разом з тими, які поночі з'являються на луках, куйовдять коням гриви, вихоплюються на їхні спини та заганяють їх у трясовину.
— Чому, властиво, крадіж має бути чимось поганим та нечестивим? —запитав Костка, чоловік кремезної постави з якимось нелюдським виразом на широкому засмаглому обличчі. Щось у ньому було від індіанця. — Хіба збіжжя росте не для всіх? Хіба той, хто володіє сам один полем, не є більшим злодієм? Бог дозволив повернути собі те, що було забрано силоміць.
— Бог цього не дозволяв, — заперечив я.
— Як це? Та ж так воно є?
— Чи ти не знаєш десятьох заповідей Божих?
Костка витріщився на мене з неймовірно наївним, навіть дитинячим здивуванням, аж нижня губа відкопилилась.
— Я нічого не знаю ні про Бога, ані про його заповіді,
— мовив урешті.
— Нічого не знаєш про Бога?
— Нічого, пане добродію. Та й звідки мені знати? Я не відвідував ані школи, ані церкви, то ж нічого ні про що не знаю. Знаю лише, що злодіїв карають, а за віщо, цього мені ніколи ніхто не сказав.
Решта товариства зареготала й галасливо спорожнила свої келихи на честь Костки.
— А онде Кася, чорти б мене вхопили, — промурмотів Ставровський і ляснув долонями по колінах.
Бідне дівча, бліде й задихане, з розплетеними косами, вбігло до шинку.
— Вони йдуть...Хочуть... тебе... вбити... Утікай! — видихнула вона, обвила коханого руками й вибухнула плачем.
— Боже праведний! — скиглів єврей. — Буде нещастя, велике нешастя. Забирайтеся звідси.
Шинкарка верещала й хлипала.
— То й справді гряде біда, — почав Ставровський, котрий обіймав і голубив Касю. — Можна було б...
— Хочеш накивати п'ятами, Пашо, жіночий пантофлю...
— скрикнув Кирило. — Ну, то біжи, або ж хай твоя дівчина сховає тебе під спідницю!
— Хто це сказав...
— Утікайте всі разом... — наполягав я.
— Ні, ми не вступимося, — закричали ті. — Гей! Горілки! Музики!
Кирило знову з награною бравадою вдарив по бренькот-ливих струнах гітари, і вони хором затягнули стару веселу застільну пісню.
Щось жалібно, скимливо забриніло — то в гітари урвалася одна струна. Кирило оскаженіло бив по решті струн, єврей голосно молився, єврейка голосила, Кася сміялася зі страху...
"Яків пив собі до Міська..." — весело співав хор.
— Смійся, ну ж бо, — наказав Ставровський своїй любці і дав їй відпити ковток зі своєї чарки.
— Я сміюся, — відказала Кася і швидко вихилила горілку, захлинулася й тяжко закашлялася, аж побагряніла на личку.
— Мені здалося, ти плачеш? — запитав Паша.
— Та ні, хіба не бачиш, я сміюся... — а сльози горохом котилися просто в чарку.
— То що, хочете чкурнути? — з насмішкуватою серйозністю раптом запитав Кирило. — Питаю, бо вже надто пізно. Он вони йдуть.
Злодії засміялися.
Бравурна пісня долинала зі шинку, коли до нього поволі, безгучно .підходила громада. Юрба великим півколом стала перед входом.
Минуло чимало часу, доки хтось зважився порушити урочисту загрозливу тишу, а зважився не хто інший, як Кирило, злодій, палій, вбивця.
Виклично, вперто наморщивши чоло, одна рука — в кишені штанів, другою притримував гітару, — отак він вийшов на поріг.
— Чого ви хотіли, любі сусіди та добрі приятелі? — заговорив він. — Випити з нами? Чи заспівати? Я заграю вам, але підспівуйте мені приспів, бо так годиться.
Він знову забреньчав на гітарі, а бешкетне товариство далі співало у шинку.