Раптом Теодозія підвелася, оглянула коло людей, витягнула з вузлика, який лежав перед нею, ви цвілу вовняну спідницю, порозглядала її, гірко усміхаючись, і вдягнула на себе. Потім підняла поношений брудний сердак і поволі, навіть з деякою насолодою, запхнула оголені руки у м'які рукави, натягнула черевики на босу ногу, відгорнула з обличчя волосся і зав'язала його ззаду великим вузлом, а тоді підійшла до потоку і вимила руки й лице.
Отак усе поробивши, вона поволі рушила стежкою поміж кущів, через луку, ніби хотіла втекти від цікавости людської юрби. На її шляху стояло розп'яття. Там вона вклякнула і помолилася. Минуло чимало часу, потім встала, перехрестилася і ще довго не зводила погляду з чоловіка, увінчаного терновим вінцем.
Нарешті жінка стрепенулася і швидким кроком повернулася до гурту. Я спостерігав за нею з величезним співчуттям. Вона помітила це і, похмуро усміхаючись, простягнула мені долоню.
— Можете тепер подарувати мені крейцера, якщо ваша ласка, — мовила, — бо я жебрачка.
— Ще нічого не втрачено, — сказав старий Гринь Яремусь, показавши рукою на сумне попелище. — Усе це можна знову відбудувати...
— За що, коли не має ані гроша? — заперечила вдова втомлено і байдуже.
— Сусіди допоможуть, — не вгавав Яремусь. — Ми усі, вся громада. Хіба би ти не допомогла, якби хтось з нас потрапив у біду?
— Звичайно, — згодилася Теодозія.
— Ну, то бачиш!
— Але цього не досить, — почала вона похмуро. — Хіба ми дозволимо розбійникові уникнути кари? Будемо чекати на суд чи на милість Божу?
— Ні, безкарносте не можна допустити! — озвався раптом малий Гриць, який схвильовано прислухався до розмови, але тут же заховався за спини інших, злякавшись власних слів.
— Чого ж ти хочеш, Теодозіє? — запитав Гринь Яремусь, нахилився за вуглиною і припалив свою куцу люльку.
— Чого я хочу? — перепитала вдова, спалахнувши раптом нестримною жадобою помсти. — Ми влаштуємо суд над цим палієм, над цим злодієм Кирилом. Нині, у цю ж мить!
— Як це?
— Що вона говорить?
— Що радить ця жінка? Голоси чулися з усіх боків.
— Будемо судити Кирила.
— А інших злодіїв? Ставровського, Лапковича, Костку?..
— Судити усю банду, цих негідників, конокрадів, — закричав малий Гриць. Він, наче одержимий, завертав білками очей, випроставши руки до неба.
— Бог говорить устами дитини, — вигукувала Теодозія. — Я вимагаю від громади суду!
— І я! — крикнув Акентій Пров. — Мене також зробили жебраком.
— І я! І я! — долинали звідусіль сотні голосів.
— Так і буде, — урочисто проказав Гринь Яремусь, скинувши шапку. — Громада вимагає суду. Хай же Бог благословить нас на це і убереже від несправедливости, гріха та насильства.
Передчуваючи неминучу біду, я вийшов наперед збуджених селян.
— Що ви хочете робити? — крикнув я. — Ви готові порушити закон і порядок. Злочин за злочин... Хто дав вам право судити й карати? Судячи цих злодіїв, паліїв та розбійників, ви вчините так само, як вони, коли крали ваших, коней та підпалювали ваші хати. Одумайтеся! Якщо маєте підозру, маєте свідків та докази, беріть їх і передайте справжньому судові...
— Це до нічого не приведе, — не погодився Акентій Пров.
— А навіть якщо з того щось і вийде, — втрутився Гринь Яремусь, — то через рік чи за два, вони повернуться і помстяться...
— На Бога! — закричав я нажахано. — То ви хочете їх убити?...
— Хто таке каже... — пробурмотів старий похмуро.
— Ви не можете судити за гріхи інших, — не здавався я. — Бо й самі ви не без гріха...
— Ніхто з нас не судитиме, — відказав старець із злові-щою поважністю. — Судитиме громада.
— Кажу вам, ніхто не має права судити своїх братів! — вигукнув я. — Бо світовий порядок — то зовсім не мир, злагода і любов до ближнього, а боротьба за існування, війна і вбивство, розбій, грабунок та обман. А ті, що завдали вам шкоди, грабують і плюндрують вас, аби вижити, вони не гірші за вас, лише бідніші й нещасніші, не зло править ними, а бідність, нужда, голод і холод. Так лис краде ваших курей, а ведмідь чи вовк вдирається до ваших отар.
— Той нищити їх треба, як лисиць, вовків та ведмедів! — подала голос Теодозія, груди їй здіймалися, очі палахкотіли зеленим вогнем.
— Та ж вони люди... ваші брати! — заперечив я. — Чому ви бачите в них злочинців чи бузувірів, а не злиденних, нещасних, зрозпачених людей, які потребують вашого милосердя?..
— А коли вони заберуть у нас сердак, — втрутився Акентій Пров, пригадавши свого нового, з тонкого сукна сердака, — треба відірвати від тіла ще й останню сорочку?
— Допоможіть їм виправитися, — не вгавав я. — Подумайте про те, як зробити з них чесних людей. Робітний дім корисніший і людяніший, аніж шибениця, в'язниця чи кайдани. Замість того, щоб їх ганьбити, мордувати чи лупцювати, 'подумайте про те, що у їхніх вчинках є частка і нашої вини. Хто судитиме нас за те, шо з нашої ж вини мільйони наших братів ледь животіють у бідності, злиднях, темряві неуцтва від колиски і аж до могили... Навчіть їх працювати... навчіть їх любови... любови до людей...
— Ви кажете правду, пане, — відповів замислено Гринь Яремусь. — Але ж де взяти засобів для цього? Ми самі, бідні селяни, боремося із стихією, дикими звірами, а ще час від часу з пошестями, війнами, голодом. Не можемо пощадити тих, хто не щадить нас. Хіба життя й без того не важке? То ще й хтось має нам його безкарно потьмарювати?
Той один, що заподіяв шкоду всім, повинен уступитися і згинути. Так є в усьому світі — в повітрі й в огні, у воді й на землі. Коли вулик уже повний і зайнятий турботами про нове потомство, хто дав бджолам право вбивати і виганяти із своєї працьовитої громади нероб, непотрібних трутнів, хто?
— Ми маємо право! — викрикнула Теодозія. — Бо ми — сила!..
— Теодозіє, — прошепотів я, вхопивши за руку жінку, яка аж іскрами сипала від люті. — Ти наражаєш Кирила на смерть. Спробуй врятувати його, якщо любиш...
— Врятувати його! — зареготала вдова. — Я хочу його крови! — і вона обернулася до юрби.
— Якщо так триватиме й далі, ці семеро мерзенників ще чого доброго згуртують банду і почнуть плюндрувати, палити, мордувати усю околицю...
— Убити їх! Убити їх! — кричав Гриць у фанатичній одержимості.